Нещодавні публікації в європейській пресі про виклики болгарської демократії та європейського майбутнього змусили нас звернутися до розслідування п’ятирічної давності, яке описувало “кримський слід” російських провокацій на Балканах, оновивши його матеріали з урахуванням нових фактів та процесів.
Обрання новим болгарським прем’єр-міністром колишнього президента країни Румена Радєва на перший погляд призупинило тривалу урядову кризу в цій державі Євросоюзу, коли хиткі парламентські коаліції постійно змінювалися на тлі корупційних скандалів і спроби подальшої євроінтеграції, які викликали гострі дискусії.
Євроскептик Радєв та його парламентська монобільшість за останні місяці внутрішньополітичну ситуацію не змінили, та й змінити не могли. Але зовнішньополітичну палітру яскравих заяв болгарський прем’єр, який постійно цитується російським офіціозом, встиг зібрати неабияку.
Серед іншого Радєв заявив, що його країна більше не входитиме до складу Коаліції охочих, які підтримують Україну, а на саміті НАТО в Анкарі буквально залякував учасників “неможливістю протистояти російським гіперзвуковим ракетам”.
Більш того, болгарський прем’єр раптово та публічно перейнявся проблемами болгарської етнічної меншини в Україні, але не в окупованих росією Криму чи Приазов’ї, а в підконтрольній уряду Бессарабії. А непублічно цим питанням гостро й різко перейнялися болгарські дипломати та розвідники.
При цьому, користуючись американо-іранським протистоянням, Радєв в липні почав видавлювати з болгарської території американських військових. що знаходяться там за угодою 2006 року, включаючи авіабазу “Безмер”. Радєв при цьому заявляв про якісь “отримані попередження” від Ірану, а також і про те, що “для Болгарії важливі добрі відносини” з тегеранським режимом.
Нагадаємо, що відзначився в антиукраїнській риториці Радєв ще в листопаді 2021 року, коли він балотувався на пост президента Болгарії і “прославився” скандальними заявами щодо Криму, з наступними вимушеними застереженнями про незаконність анесії, що звучали буквально крізь зуби.
Всі ці процеси та заяви у виконанні Радєва, природно, випадковими не є. Болгарія давно була усвідомлено обрана росією, через низку факторів, нібито “найслабшу ланку” в системі Європейського Союзу та НАТО. І саме в рамках «болгарської громадськості» агресором активно просувається концепція «визнання анексії Криму», в тому числі прикриваючись кримською громадою болгар і трагічними подіями сталінської депортації цього етносу з півострова.
З перших років окупації півострова російська пропаганда заявляла про «угоди міст-побратимів», а 2017 року підконтрольний окупантам «Медіацентр імені Ісмаїла Гаспринського» видав випуск пропагандистських видань «Болгарський вісник» та «Ізвор».
І хоча в самому Криму роль «болгарина, що радіє російській владі», останні десять років відведена Івану Абажеру, який беззмінно виступає від напівфантастичної «регіональної болгарської національно-культурної автономії» «Паїсія Хілендарського», на півострів за вісім років окупації періодично завозили болгарських «народних дипломатів».
Серед іншого в окупованому Криму російську повістку відпрацьовував колишній “головний русофіл” Микола Малинов, який довгий час був ключовим функціонером Болгарської соціалістичної партії (БСП) і парламентарієм від неї, а також – професор Іван Маразов, який висувався у 1996 році від БСП у президенти Болгарії.
Малинов з 2019 року проходив у Болгарії у справі про шпигунство на користь росії, і як заявляє звинувачення, він «вступив на службу в іноземну організацію», тобто – до російських спецслужб, взаємодіючи з Леонідом Решетниковим та з тим же Малофеєвим.
Тоді цьому діячеві було влаштовано зустріч із кремлівським диктатором для нагородження, при цьому для виїзду з Болгарії підсудний Малинов використав підкуп судді, за що й потрапив у 2023 році під санкції США.
А у вересні 2022 року Малінову було організовано «співбесіду в міжнародному відділі адміністрації президента росії» за сприяння старого функціонера російської розвідки Георгія Мурадова, до якого ми ще повернемося. Тоді, мабуть, у кремлівських клерків і вирішувалося «кадрове питання» для майбутніх «русофілів».
Сама назва руху була запозичена Малофєєвим та кремлівськими функціонерами із пов’язаних з Малиновим болгарських структур «Русофіли за відродження Батьківщини» тощо.
Постійним співучасником Малинова в болгарських “Русофілах” був Асен Асенов, який володіє фірмою “Праймедіа”, яка мала право на показ у Болгарії російських телеканалів і транслює російські наративи на власному телеканалі TV7. У березні 2024 року Асенов відвідав окупований Крим, де залучався російськими спецслужбами на пропагандистських заходах спільно зі згаданим Абажером.
А в липні 2024 року болгарські силовики ненадовго затримали та допитали голову місцевого підрозділу «русофілів» у Пловдіві Златомира Девленського, який «за сумісництвом» був не лише функціонером тамтешнього осередку БСП, а й аспірантом Астраханського державного університету.
Це викликало істеричні заяви згаданого Миколи Малінова про те, що Девленського нібито «політично переслідують» саме через його візит до окупованого Криму. Транслювали цю історію як підконтрольні росіянам кримські медіа, так і канал “Царьград” згаданого нациста-олігарха Малофєєва. Втім, «русофіли» й надалі використовувалися Кремлем на «кримському напрямі».
Рік тому Малинов оголошував «мету європейських русофілів»: зібрати мільйон підписів жителів країн Євросоюзу на підтримку скасування санкцій, і черговий “конгрес руху” їм було обіцяно провести навесні 2025 року в Криму, спільно з «Лівадійським форумом».
Але жодного «мільйона підписів» зібрати не вдалося, але замість скасування санкцій проти росії саме “International Russophile Movement” потрапило під санкції Євросоюзу 15 грудня 2025 року. Тоді ж Кремль замінив Малінова в ролі “головного русофіла” на кіпріота Мікіса Філаніотиса за активного сприяння російського посла на Кіпрі Мурата Зязікова, багаторічного функціонера КДБ і фсб і за сумісництвом президента Інгушетії до 2008 року.
Зазначимо, що Зязіков, як «кремлівський важкоатлет» та «хрещений батько» випускника Одеського інженерно-будівельного інституту Філаніотиса, обіймає той самий пост у Нікосії, як і колись згаданий дипломат від КДБ Георгій Мурадов, «хрещений батько» випускника Київського університету Малинова.
А у професора Маразова, члена фонду «Фракія» і справді колись видатного вченого-історика нинішня життєва ситуація склалася ще більш трагікомічно. Довгий час Маразов був ключовим менеджером зі збирання та просування стародавніх артефактів болгарської землі, які збиралися у приватному музеї ще одного болгарського олігарха, Василя Божкова, а також у фонді «Арете-Фол».
Відповідна виставка «Фракійське золото із Болгарії. Ожилі легенди», за діяльної підтримки тодішнього міністра культури, сумнозвісного Володимира Мединського та з максимальним висвітленням подій російською пропагандою була привезена Маразовим наприкінці 2013 року до московського Державного історичного музею.
Але надалі з «фракійським золотом» стався гучний скандал, коли 2020 року з’ясувалося, що ретельно відібрані професором Маразовим для олігарха Божкова артефакти зникли з Болгарії разом із самим Божковим.
На всі питання слідства і журналістів про долю «фракійського золота» голова підконтрольного російській розвідці «Болгарського клубу друзів Криму» професор Маразов, а за сумісництвом – агент «Бібліотекар» болгарської державної безпеки до 1991 року (управління VI, політична поліція, відділ V, відділення I, відділення I, відділення I фракійському золоті».
Примітно, що слова про Крим Радєва, висунутого на посаду у 2016 та 2021 роках від БСП, практично ретранслювали заяву 2015 року раніше також висунутого від БСП кандидатом у президенти Болгарії професора Маразова про те, що Крим нібито «завжди був російським».
Звичайно, росія активно втручалася у всі болгарські вибори, не виключаючи і проведені у квітні 2026 року, перемога на яких новоствореній партії Радєва була доповнена проведенням до парламенту як болгарських соціалістів, так і відверто прокремлівської партії «Відродження» Костадіна Костадінова.
Тодішні болгарські чиновники марно зверталися до Європейської служби зовнішніх зв’язків для координації виявлення та аналізу кампаній іноземного впливу та просили Євросоюз активувати механізм швидкого реагування, «з огляду на підвищений ризик скоординованих дезінформаційних кампаній та іноземного втручання».
МЗС Болгарії навіть створило тимчасовий підрозділ для координації таких заходів і залучило журналіста-розслідувача Христа Грозєва як радника, але було вже пізно. Втім, приведення до влади “патентованого” друга Кремля Радєва суттєво знизило в московських очах цінність і болгарського, і європейського значення саме таких маргінальних у політиці осіб, як відвертий антисеміт Малинов із трагікомічною манією величі.
Звичайно, підконтрольні Малінову інформресурси активно пропагували у березні-квітні політичні сили Радєва та Костадінова, що було прямим виконанням кремлівських вказівок. Але для впливу на результати виборів Кремль залучив не лише «русофілів», а й увесь, значно ширший спектр сил і засобів, тому тепер Малінов та його «русофіли» не отримали від нового уряду в Софії «в рамках подяки» якісь хлібні посади.
При цьому описані вище “кримські гастролі” для «болгарських гостей» проводилися за активної участі колись ключового функціонера окупантів, радянського розвідника Георгія Мурадова, що неодноразово підкреслював нібито значимість Болгарії для «російського Криму».
Життєвий шлях Мурадова неодноразово досліджувався експертами, включаючи його роботу, під личиною дипломатичного працівника, на Греції та Кіпрі, не лише на радянські та російські спецслужби, а й на найбільші бізнесові структури.
Були висвітлені і своєрідні відносини Мурадова з відповідними грецькими «профільними установами», та його участь у продажу російських озброєнь, та його «плідна діяльність» щодо освоєння засобів допомоги співвітчизникам у московському міському уряді, а також у «Росспівробітництві».
Втім, одну сторінку біографії Мурадова вивели експерти «в окреме провадження», і вона стосувалася саме Болгарії, де зокрема з 1992 по 1996 рік цей «проповідник російського світу» нібито обіймав посаду російського «радника-посланника».
Примітно, що Мурадов не поширюється у своїх численних інтерв’ю «про смачне і здорове життя» про цей період своєї біографії, на відміну, наприклад, від кіпрського.
Він лише якось заявив журналістам, що «в ті роки» Болгарія нібито «переживала розвал» і що в неї «ґрунтовно було згорнуто промисловість». Після початку окупації Криму Мурадов якось дав розгорнуте інтерв’ю болгарському виданню «Фокус», але і в ньому вважав за краще втомити читача багатослівними міркуваннями виключно про те, як було б добре Болгарії, дружи вона з росією «трохи активніше».
У відкритих джерелах збережено низку згадок про відвідування Мурадовим Болгарії як чиновника московського міського уряду, наприклад, у 2010 році, для «проведення переговорів про придбання у власність міста Москви» Міжнародного молодіжного центру «Приморсько» біля Бургаса та земельної ділянки у селищі Ягода, область Стара Загора.
Запам’ятаємо місто Бургас, де, серед іншого, була нерухомість і у старого патрона Мурадова, Юрія Лужкова, оскільки до цього місця ми повертатимемося багаторазово.
Також і низка заходів «Росспівробітництва» з болгарської тематики не обійшлася без Мурадова, який працював на них з 2010 року: це і другий «Болгаро-російський громадський форум» 2012 року у Варні, і презентація на початку 2014 року в тому ж Бургасі енциклопедії болгарською мовою «Росія: федеральні округи та регіони».
Не обійшлося без Мурадова у ті самі дати 2014 року і така подія, як «засідання Ювілейного комітету урочистостей з нагоди 100-річчя Великого освячення Храму св. Миколи в Софії – Подвір’я Патріарха Московського та всієї Русі». Втім, практика згаданих щорічних «громадських форумів», розпочата в 2011 році, незабаром припинилася і з 2014 року Мурадов Болгарію з очевидних, санкційних причин уже не відвідував.
Втім, зрозуміти, що саме так цікавило пана Мурадова в Болгарії перше десятиліття нового століття насправді можна завдяки його балакучим грецьким друзям.
Йдеться про проект трансбалканського нафтопроводу Бургас-Олександруполіс потужністю 35 мільйонів тонн на рік, яким повинна була поставлятися, через Болгарію і Грецію, російська нафта, перевантажена з танкерів у тому ж Бургасі з морського терміналу в Новоросійську в обхід Туреччини та Босфору з тим, щоб знову потрапити на танкери у грецькому порту.
Очевидно, що такий екстравагантний обхід Босфору був цікавий насамперед грекам і, певною мірою, російському бізнесу. Георгій Мурадов публічно «відзначився» у заходах щодо реалізації даного проекту, що проводяться грецькою владою та відповідними службами.
Наприклад, у 2005 році він, спільно зі старим колегою та покровителем Євгеном Примаковим, прибув до Афін на спеціально організований російсько-грецький бізнес-форум, де обговорювалася ідея саме цього трубопроводу.
Також Мурадов злітав до Афін і на конференцію 2010 року «Росія, Греція, Кіпр: політична, економічна та культурна співпраця» організовану президентом Греції та «старим знайомим» Мурадова Каролосом Папульясом, а також тодішнім віце-прем’єром Теодоросом Пангалосом, де також обговорювалося питання даного трубопроводу.
Втім, у 2011 році уряд Болгарії відмовився від участі в даному проекті, що автоматично зробив його нереалізованим, а на початку 2012 року Болгарія навіть виплатила російській стороні борг, що утворився під час підготовки будівництва. Остаточно проект було закрито у 2021 році, напередодні того, як Кремль доклав усіх зусиль, щоб Радєва було переобрано болгарським президентом.
Але далеко не всі проекти російсько-грецького впливу в Болгарії за участю Мурадова виявилися такими неуспішними, і тут нам необхідно повернутися в останні роки ХХ століття.
Ключовим об’єктом радянського, а після і російського інтересу в Болгарії був і залишається нафтопереробний завод у тому ж Бургасі, як найбільше підприємство з переробки нафти на всьому Балканському півострові, споруджене в «соціалістичні часи» у рамках підготовки радянських сателітів до глобального конфлікту із західним світом.
Саме продукція цього комбінату «Нєфтохім» мала забезпечувати, за задумом радянських генералів, паливом весь південний фланг військ Варшавського договору у разі «війни з НАТО». Значну частку сировини для заводу становила власне болгарська нафта, але її запаси поступово вичерпалися.
З розпадом «соціалістичного табору» болгарський видобуток нафти становив мільйон барелів щорічно. Тому для покриття дефіциту сировини даного стратегічного державного підприємства влада вже демократичної Болгарії стала закуповувати нафту на згаданий ключовий державний завод у різних постачальників.
При цьому болгарська влада, розуміючи роль підприємства «Нєфтохім», як основного постачальника палива на внутрішній ринок Болгарії, одразу ж забезпечила реконструкцію його установок та модернізацію процесів з використанням передових технологій за участю відомих європейських та американських фірм. Але й російське лобі в Софії та Бургасі не «сиділо, склавши руки».
У період 1994-1996 років частка російської нафти у постачаннях сировини «Нєфтохіму» зросла до 80% і в 1994 році в Болгарії отримало реєстрацію спочатку непомітне підприємство «ЛУКОЙЛ Нєфтохім Бургас».
І хоча у широких громадських колах Болгарії до 1997 року «ніхто не думав, що «Нєфтохім» може бути проданий», аферу з фіктивного створення астрономічних боргів заводу вже було проведено раніше. У 1996 році, у розпал штучно створеної «зернової кризи» уряд Жана Відєнова змусив «Нєфтохім» укласти угоду на постачання пшениці в обмін на дизельне паливо через компанію «Glencore».
При цьому паливо продавалося за заниженими цінами, а зерно за очевидно завищеними, і величезні збитки «Нєфтохіму» природно ніхто не відшкодував. Подальше було справою техніки.
Рішення про початок приватизаційних процедур «Нєфтохіма» було ухвалено тимчасовим урядом, створеним для подолання економічної кризи на чолі з мером Софії Стефаном Софіянським.
Аналіз фінансового стану «Нєфтохіма» показав його нібито величезні «зобов’язання перед бюджетом» і в результаті було ухвалено рішення про продаж 58% акцій АТ «Нєфтохім» болгарській філії російської нафтової корпорації «Лукойл» за відверто кажучи смішну суму.
Примітно, що Софіянський так і не став згодом, після продажу Москві ключового національного активу, провідним болгарським політиком і після 2004 року загруз у судових справах, пов’язаних зі звинуваченнями в корупції.
Зокрема, що й не дивно, пан Софіянський підозрювався у видачі на посади мера дозволів на купівлю земельних ділянок під будівництво різних об’єктів за ціною в сотні разів нижчою від ринкової.
Після такої «чесної угоди» щодо обкрадання болгарського народу «Лукойл Нєфтохім Бургас» став «діамантом» у короні російської нафтової імперії та суттєво зміцнив становище російського бізнесу, політики та спецслужб на Балканах.
Як уже писали українські журналісти, саме болгарська структура «Лукойл» традиційно підтримує твердо орієнтовану на Москву БСП як правонаступницю маріонетки радянських спецслужб Болгарської комуністичної партії.
Але, можливо, посланник Мурадов не мав жодного відношення до багатоходової комбінації, яка привела «Нафтохім» до складу корпорації, яка вже три десятиліття очолює колишній заступник міністра нафтової та газової промисловості СРСР Вагіт Алєкперов?
З цим було б погодитись досить складно, як мінімум розуміючи роль «Лукойлу» у реаліях російської економіки та політики. Особливо – після того, як у 1995 році постановою російського уряду № 861 до статутного капіталу «Лукойлу» було передано контрольні пакети акцій дев’яти ключових нафтовидобувних, збутових та сервісних підприємств у Західному Сибіру, на Уралі та Поволжі.
Саме тоді, за всілякої підтримки російської влади, розпочалася міжнародна економічна експансія «Лукойлу» на користь «російського світу». Зазначимо, що з 1997 року пана Алекперова було введено до складу російської урядової комісії з питань СНД, а надалі він неодноразово брав участь спільно з Георгієм Мурадовим у всіляких офіційних заходах. Наприклад, вони обидва відповідали за проведення у 2005 році у Москві міжнародної конференції «Альтернативні джерела енергії для великих міст».
За рік до цього підлеглий Алекперова, начальник Департаменту громадських зв’язків «Лукойл» Олександр Василенко був введений Мурадовим до опікунської ради «Московського Дому співвітчизника». Ця структура була створена серед іншого для «відмивання» коштів, що виділяються з московського міського бюджету для підтримки російськомовного населення «ближнього зарубіжжя».
Примітною подією став і проведений у травні 2008 року Сергієм Лавровим та Юрієм Лужковим за участю Вагіта Алекперова та Георгія Мурадова великий прийом, «презентація економічного потенціалу Москви». Щойно перепризначений тоді на свою посаду міністр Лавров із очевидним задоволенням цитував Михайла Булгакова на цьому «балу» в Будинку прийомів МЗС росії, колишньому особняку Зінаїди Морозової, явно насолоджуючись двозначністю ситуації.
Втім, тут читач вже повинен поставити запитання, а до чого тут взагалі угоди «Лукойлу» і деякі афери пана Мурадова багаторічної давності, і явно не першої свіжості, щодо описаних вище заяв колишнього президента і нинішнього прем’єра Болгарії генерала авіації Румена Радєва.
Адже цей болгарський політик, який увійшов на владний Олімп у 2016 році зі збройних сил і послідовно заявляв, що він повинен «служити лише своєму народу», не «залежати від керуючих та зовнішніх інтересів», не належав до великого бізнесу і побудував свій імідж саме на нібито «боротьбі з корупцією».
Російська пропаганда наприклад, із задоволенням цитувала Радєва про те, що «від моральної та ціннісної кризи, в якій знаходиться наше суспільство, неможливо вийти лише з грошима та механічним набором коштів єврофондів та проектів».
Дійсно, виборцеві подобається послужний список генерала Радєва, який пройшов довгу кар’єру від молодшого пілота до командувача військово-повітряних сил Болгарії, який особисто демонстрував у 2014 році фігури найвищого пілотажу на винищувачі МіГ-29, який закінчив американські підготовчі курси і називає себе «генералом НАТО».
Експертам цей послужний лист теж на перший погляд викликав довіру, поки до нього не виникла низка принципових питань. Всі відкриті джерела говорять про те, що Румен Радєв 1987 року закінчив болгарський Університет повітряних сил імені Георгія Бенковського і що він після цього служив з 1987 до 1994 року в 15-му винищувальному полку на авіабазі “Равнец”.
Далі Радєв закінчив у 1994-1996 роках Військову академію імені Георгі Раковського, після чого повернувся на ту саму авіабазу “Равнец”, вже як на П’яту авіабазу винищувачів, де й служив до 1999 року.
Цю авіачастину пізніше було перебазовано на авіабазу “Граф Ігнатієво”, в ній Радєв обіймав командні посади і саме звідти він пішов з 2009 року в крісла заступника командувача, а після – і командувача ВПС Болгарії.
При цьому в болгарських публікаціях від БСП всіляко підкреслювалася постійна потяг пілота Радєва до знань. Підкреслюється і навчання у 1992 році, а також – у 2002 році в офіцерській школі «Максвелл» у США, і стажування Радєва у Брюсселі у 2000 році, та його захист у 2000 році дисертації «лікаря військових наук», до чого ми, втім, ще будемо змушені повернутися.
Але спочатку повідомимо читачеві, що основним бойовим завданням авіабази “Равнец”, поставленої ще в період Варшавського договору, було прикриття з повітря згаданого вище стратегічного заводу “Нєфтохім”. За «дивним збігом обставин» цю ключову авіабазу, яка входила до системи болгарської протиповітряної оборони, було ліквідовано 1999 року саме після приватизації «Нєфтохіма» російським «Лукойлом», але нас зараз цікавить дещо інше.
А саме те, що важливість бойового завдання і близькість до тодішніх «рубежів НАТО», а саме – до кордону з Туреччиною, зробило цю військову частину, яка називала себе «Акули», елітною. А тому авіабаза “Равнец” була єдиною у Болгарії, яка отримала ще до розпаду СРСР в експлуатацію нові на тому етапі радянські винищувачі МіГ-29.
Саме на цій бойовій машині пізніше довгі роки літав Румен Радєв, що він особливо ніколи не приховував. Але маловідомим досі залишається факт того, що всі пілоти «Акул», що базувалися на авіабазі “Равнец”, пройшли для польотів на МіГ-29 льотну підготовку в СРСР у 1988 і 1990 роках.
Як впевнено повідомляють фахівці, перепідготовка особового складу 15-го винищувального полку на винищувачі МіГ-29 розпочалася 1988-го року на базі П’ятих Центральних курсів з підготовки та вдосконалення авіаційних кадрів у Фрунзе, нинішньому киргизькому Бішкеку.
Винищувачі МіГ-29 були отримані болгарським полком у 1990-му році, всього надійшло 22 машини, з яких 18 були бойовими, а 4 навчально-бойовими, що дозволило оснастити новими винищувачами обидві ескадрильї полку. Примітно, що в жодній публічній біографії генерала Радєва немає жодного рядка про його бойове навчання в Киргизькій РСР.
Але очевидно, що без успішного проходження цих курсів ніхто за штурвал нового МіГ-29 лейтенанта Радєва в 1990 році просто не допустив би, а жодним іншим чином, крім СРСР, льотні навички для цієї машини він отримати просто не міг у принципі.
Втім, здавалося б – що власне такого крамольного у відрядженні до Бішкеку для людини, яка публічно заявляла через двадцять років, що вона вступила до комуністичної партії лише для того, щоб літати на нових винищувачах. Саме тому ми впевнені, що такі на перший погляд невинні факти так ретельно приховують (а їх біографи Радєва послідовно приховують) лише коли справді є що ховати.
Втім, додамо, що президенту Радеву була явно властива сентиментальність і його особливу увагу до справ далекого і не так уже й важливого для Болгарії Киргизстану було сховати досить складно.
А після повернення до Болгарії мертві петлі біографії Радєва стають ще крутішими. Болгарія виходить із соціалістичного блоку, до її військових частин прибувають з візитами льотчики їх США та інших західних країн, а до Софії розпочав роботу емісар російських та інших спецслужб Мурадов.
І в цей самий час на базі “Равнец” “раптово” відбувається трагедія – 29 вересня 1994 там гине, в результаті незрозумілої авіакатастрофи того ж МіГ-29, полковник Іван Даєв, командир цієї військової частини, який очолював її з моменту створення. При цьому достовірної причини раптового падіння та руйнування літака Даєва у відкритих джерелах немає досі.
Але в той же час, за спогадами товаришів по службі, за пару днів до трагедії у Даєва виник конфлікт з керівництвом «Нєфтохім», у якого в умовах досить складного періоду болгарської авіації командир полку просив допомогу для його військової частини, покликаної цей завод і охороняти.
При цьому трагічна загибель полковника Даєва, як офіцера, раніше відповідального з болгарської сторони за організацію радянського навчання болгар пілотуванню МіГ-29, поставила жирну крапку у питанні того, що власне сталося з лейтенантом Радєвим у «славному радянському місті Фрунзе».
Більше того, загиблий досвідчений льотчик Даєв «звільнив місце» для Радєва, який тоді ж терміново вирушив на підвищення кваліфікації в академію, і створений «під Даєва» 15-й полк став згодом 5-ою авіабазою, де саме Радєв з 1996 року став командиром ескадрильї.
Втім один раз ретельно відпрацьована кимось подальша кар’єра Радєва все ж таки «повисла на волосині», після того як у рамках «навчальної повітряної дуелі» у 1998 році із заступником командира авіабази Іллею Мілушевим обидва офіцери були на рік відсторонені від польотів за лихацтво, що загрожувало втратою авіатехніки.
На відміну від пригод у Бішкеку та незрозумілій загибелі свого прямого начальника, цей епізод окремі біографії Радєва вже побіжно згадують, але лише в контексті того, що він «раціонально використав свій час і написав докторську дисертацію, яку захистив у 2000 році як командир авіабази».
Крім того, у публікаціях від БСП наголошується на тому, що Радєв у цей період співпрацював для проведення розрахунків для докторської дисертації з якимось «професором, доктором технічних наук та колишнім керівником кафедри Софійського технічного університету». Очевидно, цим автори «житія від президента» хотіли підкреслити для виборців «значимість наукового пошуку» претендента Радєва.
Втім, ця дисертація генерала Радєва раптово стала предметом мікроскандалу в період його передвиборчої кампанії 2021 року, коли пропаганда БСП стала скрізь називати його «доктором військових наук», хоча він був у нашому сучасному розумінні «доктором філософії», тобто лише «кандидатом наук», потім відразу почали публічно вказувати його політичні опоненти.
Але нас тут цікавить дещо інше, а саме – особистість таємничого «професора», який так допоміг Радєву, який явно не розібрався сам – доктор він наук або кандидат після його багатостраждальної дисертації.
Оскільки Софійський політех невеликий, під зазначені у передвиборній агітації Радєва параметри «анонімного професора» потрапляє лише один учений, професор Грозо Грозєв, видатний функціонер системи науки соціалістичної Болгарії, який неодноразово відвідував до 1990 року і СРСР і капіталістичні країни і займав тоді «особливо відповідальні пости».
Залишимо як риторичне питання про те, навіщо було цій шановній людині, абсолютно щільно пов’язаній до 1990 року або з болгарськими соціалістичними, або просто з радянськими спецслужбами «все кинути» і спішно робити науковий ступінь і куховарити дисертацію якомусь майору військово-повітряних сил, відстороненому від польотів за лихацтво.
Ми розуміємо, що вищевикладене було б, наприклад, досить складно довести у суді, оскільки кожен описаний факт може вважатися лише непрямим доказом.
Безперечними обставинами слід визнати дещо інше, а саме історію болгарської військової авіації. З поставлених до Болгарії 22 МіГ-29 у ХХІ столітті в строю залишалося 19, з яких лише 15 можна підняти у повітря. Їхній термін служби закінчується 2030 року, але, як казали ще п’ять років тому експерти, «вони перебувають у такому стані, що льотчики бояться на них літати».
При цьому членство в НАТО передбачає не лише перехід Болгарії на багатоцільові бойові літаки Lockheed Martin F-16, а й підтримку необхідної для них базової інфраструктури. Ця ситуація виникла не вчора і доктор Радєв безумовно знав про неї задовго до того, як став командувачем ВПС Болгарії, але при цьому для її вирішення по суті не зробив нічого.
У 2015 році за його командування ВПС Болгарії ситуація в них стала критичною, але замість заміни безнадійно застарілих радянських винищувачів Радєв публічно заявив про нібито «невиконання керівництвом міністерства оборони зобов’язань у справі укладання угоди про ремонт винищувачів МіГ-29», після чого демонстративно зняв їх із бойового чергування.
Фактично це був демарш генерала Радєва з примусу політичної влади Болгарії не просто заплатити значні гроші російським компаніям за модернізацію болгарської авіації, а й повністю зірвати її перехід на сучасну техніку від ключових країн НАТО.
У відповідь тодішнє проєвропейське керівництво країни не пішло на угоду з Кремлем, а почало домовлятися із союзниками по НАТО щодо спільної охорони болгарських повітряних кордонів, оголених демонстративними наказами Радєва.
Зокрема, передбачалося залучення до цих завдань польських льотчиків та техніки як союзників Болгарії по НАТО. У відповідь Радєв зробив наступний демарш і в серпні 2016 року подав у відставку з посади командувача ВПС «на знак протесту проти угоди з Польщею», яка, на думку Радєва, поставила болгарських пілотів у «принизливе становище».
І ось у 2026 році вже уряд Радєва “чомусь” знову вліз у масштабну епопею з МіГ-29, цього разу – з польськими, намагаючись зірвати передачу даної техніки на потреби протидії агресору. непублічно заявивши полякам про те, що ці машини нібито “терміново необхідні Болгарії”.
Думаємо, не варто особливо дивуватися з того, що всі демарші «чесного генерала» смакувала російська пропаганда, а ось наступна перемога висунутого БСП Радєва на президентських виборах листопада 2016 року під популістськими гаслами «захисника національних інтересів» стала можливою через ряд хронічних корупційних скандалів.
Втім, проросійські погляди Радєва ні для кого у Брюсселі та Вашингтоні особливим одкровенням не були. Незважаючи на всю популістську риторику про «національні інтереси», політика генерала Радєва стала досить прокремлівською і лише його постійні конфлікти з підконтрольним парламенту урядом Болгарії тривалий час утримували країну від розвороту в обійми агресора.
Природно після обрання 2016 року президент Радєв спішно вирушив до росії, де на відміну від багатьох інших глав країн Євросоюзу, не відмовив собі у задоволенні тривалого та багаторазового спілкування з кремлівським диктатором.
Такі візити до московських колег стали для Радєва щорічними, і в 2018 році він, наприклад, підписав угоду про «модернізацію та ремонт» у росії за величезні кошти не такого величезного болгарського бюджету тих самих злощасних МіГ-29 ВПС Болгарії, які стали на даний час вже переважно музейними експонатами.
Більше того, у червні 2019 року президент Радєв активно намагався ветувати великий державний контракт на придбання урядом Болгарії кількох F-16 Fighting Falcons зі США, що втім тоді йому не вдалося, оскільки парламент країни обійшов президентське вето.
На тлі таких діянь Радєва його заяви про будівництво газопроводу, який з’єднає Болгарію з Росією по дну Чорного моря, про необхідність скасування санкцій Євросоюзу проти росії як «неефективних», а також його постійні «антикорупційні» нападки на прозахідні сили в Болгарії здивувати вже не можуть.
Так само складно здивуватися і радісним коментарям Георгія Мурадова п’ятирічної давнини щодо обрання свого «старого клієнта» Радєва президентом європейської країни. І тепер можна нагадати і про епопею включення до списків санкцій ЄС, США та інших цивілізованих юрисдикцій та корпорації «Лукойл» так і її беззмінного московського керівництва.
У цій історії з 2022 року триває епопея, пов’язана з “болгарськими винятками” з списків санкцій, «через специфічну географічну вразливість», з приводу «Лукойл» і згаданого заводу в Бургасі. До приходу Рудєва до влади уряд Болгарії та “Лукойл Нафтохім Болгарія” “домовилися, що компанія може продовжувати свою діяльність та експорт нафтопродуктів до ЄС до кінця 2024 року за умови сплати податків”.
Пізніше влада Болгарії вирішила провести процедуру передачі під державний контроль нафтового портового терміналу «Росенец» після розірвання договору про концесію з «Лукойл». Також у болгарському парламенті готували закон, який би дозволив державі контролювати величезний російський туристичний курорт “Камчія” на узбережжі Чорного моря.
“Камчія”, що рекламується як “центр освіти, культури, відпочинку, спорту, охорони здоров’я, ділового та конгресного туризму”, належав владі Москви, проте керують ним у країні болгарські громадяни. Раніше болгарські медіа повідомляли, що представники департаменту майна мерії Москви звернулися з проханням призначити керівником центру “Камчія” саме голову російської нафтової компанії “Лукойл Нафтохім Бургас”.
Загострення цієї епопеї відбулося після того, як санкції на «Лукойл» у 2025 році досить несподівано для багатьох наклали і США, після чого тодішня болгарська влада активізувалася із завершенням конфіскації заводу в Бургасі у росіян. “За дивним збігом обставин” саме тоді Радєв “раптово захотів” перейти з багато в чому церемоніального посту президента до “важелів управління країною” з прем’єрського крісла.
Чи треба зазначати, що уряд Радєва зараз проводить для «Лукойл» у Болгарії режим найбільшого сприяння. На публіку Радєв обіцяє, що нові санкції можуть призвести до чергового стрибка цін або навіть спричинити перебої з постачанням палива. А непублічно Болгарія пролобіювала виведення із списків санкцій Євросоюзу власника «Лукойл» і вірного кремлівського прислужника Вагіта Алекперова.
Ця історія дає зрозуміти, що нафтова імперія росіян обслуговувала інтереси її спецслужб десятиліттями, аж до просування кремлівських протеже на вищі посади європейських країн. Майбутнє покаже, на що ще стане спроможним нинішній болгарський прем’єр, але хочеться вірити, що шлях демократизації та європейської інтеграції Болгарії не зможе змінити вже ніхто, ні в Москві, ні в Софії.
