2 жовтня підконтрольні агресору “медіа” заявили про те, що “арбітражний суд” окупованого Севастополя “заарештував будівлю колишнього Національного культурного центру України у Москві”. З окупаційних “реєстрів” випливає, що цю “ухвалу” підписала тамтешня “суддя” Ксенія Остапова.
При цьому “забезпечувальні заходи вжито за заявою музею-заповідника “Херсонес Таврійський” у рамках спору про повернення музейних експонатів”, йдеться про колекцію “скіфського золота”
та “позов” подано до Національного музею історії України та музею Алларда Пірсона в Амстердамі, а також до зазначеного Наццентру.
Остапова пише в “ухвалі”, що “майно, що знаходиться у відповідача…, яке хоч і є російською юридичною особою, перебуває під контролем недружньої держави Україна”.
Як ми раніше писали, “позови” окупантів проти України як держави та проти українського держмайна мають лише один правовий наслідок: вони додатково допомагають у аргументації за позовами проти держави-агресора, особливо у третіх країнах, оскільки тут враховується і принцип “дзеркальності”.
Але в цій історії є інша цікава складова. Згаданий Наццентр на Арбаті було створено у 1998 році за російсько-українською угодою про заснування та умови діяльності інформаційно-культурних центрів.
У липні 2024 року кремлівський диктатор денонсував даний договір і з цього приводу на його сайті у “довідці державно-правового управління” було заявлено, що оскільки Наццентром за згодою мав керувати український посол у Москві, то нібито “після розриву Києвом дипломатичних відносин із росією та виїзду на Україну всіх співробітників українських представництв здійснення такого керівництва стало фактично неможливим, і Культурний центр України призупинив свою діяльність”.
Це повідомлення неправдиве, оскільки, окрім посла, керувати Наццентром за угодою могло й українське міністерство культури, і це досить важливо, оскільки фактично в приміщенні Наццентру досить давно й досі діє такий собі «Культурний центр на Арбаті».
При цьому ця структура проводить як суто комерційні концерти, включаючи дитячі, так і заходи в рамках російської пропаганди, типу “патріотичного форуму” “Одна віра, один народ”, концертів російських військових, “вечірів пам’яті” Олеся Бузини та Кирила Стремоусова тощо.
Російська “преса” прямо пише щодо Наццентру, що “зараз центр веде свою діяльність під новою назвою “Культурний центр на Арбаті”, але при цьому в реєстрах агресора жодного “Культурного центру” та його керівництва немає, а є саме Наццентр із незмінним з 2021 року гендиректором Олегом Овсієнком.
При цьому в реєстрах окупантів Наццентр показав, як російська юрособа, в 2025 виручку на 33,8 мільйона рублів, а роком раніше 24,1 мільйона; а пропаганда окупантів заявляє, що нібито Наццентр усі роки російської агресії “заробляє на оренді”.
При цьому зазначимо, що вартість будівлі Наццентру становить навіть за балансовою вартістю близько 200 мільйонів рублів, а згаданий “севастопольський позов” був намальований на 16.4 мільйона, при цьому раніше з 2022 року російські структури також подавали позови проти самого Наццентру, пов’язані з орендою та податками, але на суми близько мільйона в кожній справі.
Таким чином, крім очевидної пропагандистської ролі нинішнього севастопольського “позову” загалом та його московського “арешту” зокрема виникає справді невирішене питання – хто насправді контролює описану будівлю на Арбаті, хто розпоряджається досі її доходами і якою з цього приводу є позиція української влади.
