Російська агресія, що охоплює й окупацію Криму та інших територій України, стала значним викликом для української культури, що охоплює й культуру корінних народів України. Й поки українські влада та суспільство прагнуть зберегти відповідні культурні надбання та спадщину від геноцидних дій Кремля та проводять відповідні системні заходи, апелюють до міжнародної спільноти, включаючи ООН, ЮНЕСКО та ОБСЄ, саме окупований півострів став для росії лабораторією напрацювання практик не просто утисків та знищення культури, але й для її використання в рамках цілісної політики, спрямованої проти України та цінностей сучасної європейської цивілізації, що має ознаки когнітивної війни.
За визначенням, яке використовує військова література, когнітивна війна включає будь-які військові та суміжні дії, спрямовані на вплив на поведінку, установки, процеси мислення та сприйняття цільових аудиторій з метою досягти стратегічної переваги над опонентом. НАТО описує її як діяльність, що поєднує різні інструменти для впливу, захисту або порушення когнітивних процесів індивідів чи груп, щоб здобути або втримати перевагу.
Українські автори, такі як Володимир Шемаєв, підкреслюють, що сучасні війни “підживлюються положеннями різних теорій та концептів, а іноді маскуються під офіційні теорії”. Вони додають, що “на когнітивному полі бою стає обов’язковим застосування багатогранного підходу”, та, “оскільки цифрова епоха продовжує розвиватися, здатність адаптуватися та реагувати на ці виклики матиме вирішальне значення для захисту цілісності інформаційних екосистем і, зрештою, демократичних інститутів”.
Микола Стельбицький додає, що операції когнітивної війни “є набагато менш затратними за військові інтервенції, причиняють менше репутаційних ризиків за економічну конфронтацію і фактично, є непомітними для механізмів юридичної відповідальності”. оскільки “інформаційна війна не є новим явищем для світу, проте стрімкий розвиток комунікативних технологій”, що “робить її значно складнішою та динамічнішою, ускладнює можливості ефективної протидії інформаційному впливу на суспільство і державу”. Тому в ситуації дій агресора з когнітивної війни та використання культури як її знаряддя, пробувала розібратися експертка нашої Асоціації Олеся Цибулько.
До початку повномасштабної агресії виміри культурної “політики” окупантів у сфері когнітивної війни в Криму відображалися у публікаціях насамперед стосовно заходів з пропаганди “русского міру” узагалі та так званої “російськості” окупованого півострова зокрема. При цьому доволі специфічними маркерами стали справи хижацького ставлення росіян та колаборантів до археологічної спадщини та до архітектурних пам’яток Криму, а також міжнародне відображення цих процесів, основним тригером якого стала справа “скіфського золота” в Нідерландах.
Нагадаємо, що у червні 2023 року Верховний суд Нідерландів остаточно ухвалив, що «скіфське золото», яке роками було предметом судового позову в цій країні, має бути повернене Україні. Верховний суд підтвердив рішення, раніше ухвалене апеляційним судом Амстердаму в жовтні 2021 року про необхідність повернення Україні золота та відхилив касаційну скаргу «кримських музеїв». Ця справа, попре її успішне завершення та повернення у 2024 році цієї музейної колекції під контроль України, обросла з 2014 року чисельними спекуляціями колаборантів, основною “говорючою головою” яких незмінно був “директор” так званого “Центрального музею Тавриди” Андрій Мальгін.
Тому не стало дивним й використання того самого сімферопольського “музею” та того самого Мальгіна окупантами вже за часів повномасштабної війни для хижацького вивезення десятків тисяч культурних артефактів з Херсонського обласного художнього музею. Водночас той самий Мальгін не зникає із влаштованих російськими спецслужбами публічних заходів типу буквально десятків “конференцій”, “круглих столів” та інших “ювілеїв”, зокрема із використанням “спадщини” Ялтинської конференції 1945 року, які проводяться у Лівадійському палаці розташованому, до речі, в захаращеному історичному парку.
Втім, й інші архітектурні об’єкти, типу Воронцовського палацу, стали за останній період незмінною декорацією для чисельних пропагандистських шоу, які їх організатори та спонсори, типу Германа Грефа із кремлівського “Сбербанку” “плідно суміщують” із забудовами навколишніх територій для “локацій нової російської культури”, насамперед у вигляді пентхаусів та вілл.
Окремою брудною сторінкою таких “культурних колонізаторів” стало створення “Нового Херсонесу” за протекції топ-корупціонерів із міністерства оборони росії та “призначеного” окупантами “Кримського митрополита” Тихона. На спаплюжених руїнах античного міста ці діячі, втім, зупинятися не планують й оголосити аналогічні плани для сімферопольського Неаполя Скіфського та для античних пам’яток Керчі, “творче доопрацювання” яких заплановане агресором під сплановане Кремлем “святкування ювілею міста”.
Нагадаємо, що саме підконтрольні росії “херсонеські музейники” стали виконавцями й розграбування мелітопольської Кам’яної Могили, для очевидних спроб розбудови “кримського” фундаменту російського імперіалізму не лише на античних та середньовічних костях та руїнах, але й з відсиланням на вигадувані ними самими “стародавні язичницькі практики”. Реакція цивілізованих юрисдикцій на ці процеси була вкрай повільною, й втілилася насамперед у запровадженні санкцій проти російських установ та їх ключових фігурантів, залучених Кремлем у когнітивну війну проти сучасного світу. Як нещодавно вказали українські чиновники, понад 200 пам’яток археології було значно пошкоджено чи знищено незаконними розкопками для реалізації інфраструктурних проєктів агресора у Криму, це “щонайменше 80 курганів, понад 40 поселень та городищ та 20 ґрунтових некрополів”.
Утім, рік тому українська влада повідомила про розміщення на веб-ресурсах “Викрадена спадщина” інформації культурні цінності, які агресор привласнив собі під час “археологічних розкопок” в окупованому Криму. Ці артефакти були виявлені окупантами під час нелегальних “археологічних” розкопок з 2014 року на таких об’єктах археології, як поселення Артезіан, Генуезька фортеця Чембало, Херсонес Таврійський, городище Кадиківське тощо. Новим юридичним прикладом у цій сфері варто назвати затримання у Польщі в грудні минулого року за запитом українських правоохоронців “російського археолога” Олександра Бутягіна, саме за незаконні розкопки кримського античного городища Мірмекій.
Втім, попре наданий у березні цього року Окружним судом Варшави дозволу на екстрадицію Бутягіна в Україну, надалі він був обміняним на польсько-білоруському кордоні, при чому з обставин цього дійства випливає, що цей “археолог”, який до того робив вояжі по європейськім університетам з “лекціями”, був фактично визнаним як власний співробітник російськими спецслужбами. Примітно, що після цього обміну українські правоохоронці змінили кваліфікацію звинувачень Бутягіну, оцінивши його дії саме як порушення законів та звичаїв війни.
Наявність у підконтрольних агресору “музейників” та “археологів” погон від російських карателів давно є таємницею Полішинеля, так саме як й реальні завдання утвореного у 2012 році головою служби зовнішньої розвідки росії Сергієм Наришкіним “Російського історичного товариства”, так саме як й “Візантійського клубу”, “Імператорського православного палестинського товариства” тощо.
Окремо слід вказати на провокації Кремля на ниві когнітивної війни й у сфері кримськотатарської культури. На фоні системних репресій проти цього корінного народу та хижацької “реставрації” бахчисарайського Хан-Сараю та ізоляції від місцевої громади євпаторійської середньовічної мечеті Хан-Джамі російські спецслужби намагаються використовувати етнічні творчі колективи кримських татар для пропагандистських акцій як у самій росії, так й у третіх країнах, прикладом нещодавно в Узбекистані.
Аналогічний підхід використовують російські спецслужби й для інших кримських етнічних спільнот. На фоні руйнації в окупованій Феодосії середньовічної вірменської церкви святих архангелів Гавриїла та Михайла, та масових спекуляцій викраденими агресором у Криму та Маріуполі картинами Івана Айвазовського російські спецслужби намагаються використовувати задишки вірменської культурної спадщини півострова для впливу на суспільство, церкву та владу сучасної Вірменії.
Подібні провокації російських спецслужб із грецькою, болгарською та німецькою культурною спадщиною Криму були помічені у таких прожектах глобального впливу Кремля як “міжнародний рух русофілів” та “друзі Криму”. На цьому фоні далеко не випадковою стала ініційована кримськими колаборантами клану Володимира Константінова війна із латинським алфавітом у громадських місцях півострова, далі поширена агресором на всю підконтрольну росіянам територію.
Окупанти використовують при цьому й сучасні технології штучного інтелекту, у яких проводять операції когнітивної війни, що ми розібрали цього року на прикладі кампанії “Розквітай у Криму”, із “переосмисленням” через штучний інтелект російських культурних діячів минулого. Ми писали, що ця провокація спрямована на досягнення кількох ефектів: територія під окупацією символічно отримує «схвалення» фігур культурного канону; в аудиторії стирається межа між справжнім текстом і згенерованою підробкою; ім’я діяча культури починає працювати як політичний ресурс у контексті, у якому сам давно померлий автор не міг брати участі.
Таким чином ключовим фактором реагування на ці процеси у правовому та політичному вимірі має бути співпраця з міжнародними структурами та правоохоронцями цивілізованих країн. Водночас вагомим аспектом такої співпраці мають бути конкретні та визнані сторонами співпраці параметри спричиненої під час міжнародного збройного конфлікту та окупації півострова шкоди культурній спадщині та вепонізації культури агресором в рамках ведення Кремлем когнітивної війни проти цивілізованого світу. Наша Асоціація раніше повідомляла про проведену із цього питання системну роботу в рамках серії форумів “Майбутнє Криму” та про відповідні доповіді на нарадах з людського виміру ОБСЄ та спецдоповідачам ООН.
Тепер, за запитом Спецдоповідачки ООН з культурних прав, нами було спрямовано до Женеви відповідні пропозиції для опрацювання органами Об’єднаних Націй глобальних індикаторів у сфері культури. Ми констатували, що ситуація російської агресії проти України та окупації територій України є прикладом того що за умов міжнародного збройного конфлікту та іноземного збройного контролю територій індикатори рівня захищеності культурних прав мають охоплювати спеціальні показники.
По-перше, це рівень дотримання сторонами конфлікту міжнародного гуманітарного права щодо гарантій культурному середовищу, що включає кількість пошкоджених та зруйнованих пам’яток історії та культури, кількість викрадених та протиправно привласнених культурних об’єктів та артефактів, кількість постраждалих діячів культури, рівень та параметри застосування сторонами конфлікту засобів захисту культурних об’єктів, зокрема фізичний захист, евакуація, маркування та зацифрування.
По-друге, це рівень дотримання сторонами конфлікту міжнародного кримінального права щодо гарантій культурному середовищу, що включає рівень вчинених міжнародних злочинів проти культурних об’єктів, наявність порушених національних та міжнародних проваджень щодо відповідних фактів та причетних осіб, та кількість й форми притягнення їх до відповідальності.
По-третє, це рівень дотримання сторонами конфлікту міжнародного права прав людини щодо гарантій культурному середовищу, що включає рівень цензурних обмежень, ступінь, формат та кількість покарань та інших репресій за публікації та заходи у сфері культурного життя, ступінь вжиття сторонами конфлікту мови ненависті, расистської та дискримінаційної риторики, відображення цих фактів у неупереджених звітах правозахисних структур, міжнародних організацій та судових органів.
Також це рівень дотримання сторонами конфлікту культурних прав у сфері освіти, включаючи зміст навчальних програм, мову освіти, застосовані навчальні матеріали, відображені у нормативній базі та в управлінській практиці.
Крім того, додали ми для посадовців ООН, індикатори мають включати рівень та форми сторонами конфлікту застосування культурних чи квазікультурних засобів як форми ведення когнітивної війни та пропаганди, зокрема у третіх країнах та на глобальному рівні, рівень застосування таких засобів для виправдання агресії, інших міжнародних злочинів, а також окупації та спроб анексії територій, ступінь використання при цьому дезінформації та фейків, зокрема із застосуванням сучасних технологій, включаючи штучний інтелект.
Таким чином очевидно, що системний аналіз злочинних діянь агресора з когнітивної війни та використання культури як її знаряддя має бути продовженим.
