Плавучі міни та відповідальність агресора за неконтрольовану морську війну

7 березня 2024 року біля узбережжя Румунії було виявлено дрейфуючу морську міну. Це вже шоста міна, виявлена біля узбережжя південної сусідки України з початку повномасштабного вторгнення [1]. Міни продовжують становити реальну проблему для судноплавства по всьому Чорному морю, і особливо в його північно-західній частині, що є ключовою для функціонування зернового коридору.

Так, 5 жовтня 2023 року на міні підірвалося турецьке цивільне судно [2], 16 жовтня жертвою міни став танкер під прапором Ліберії [3], 16 листопада того ж року міна спіткала ліберійський суховантаж [4], а 28 грудня зазнав ушкоджень балкер під прапором Панами [5]. В умовах, коли флот агресора зазнав втрат і загнаний в далекі порти, міни, поряд з ракетами, лишаються засобом, за допомогою якого противник може впливати на українську морську торгівлю. У ситуації розбирався експерт Олексій Обручник.

На даний момент Україна має очевидно обмежені можливості знешкодити міни біля своїх берегів та на судноплавних маршрутах. Напочатку 2024 року за цю справу взялися Болгарія, Румунія та Туреччина, створивши Чорноморську військово-морську протимінну групу. Група планує займатися пошуком та знешкодженням мін та убезпеченням від мінної загрози морських шляхів [6]. Тож можна очікувати, що вже в 2024 році почнеться тралення Чорного моря. Але які ж міни при цьому знайдуть чорноморські держави? З високою імовірністю, ці міни будуть українськими за походженням.

Ще в березні 2022 року МЗС України поширило заяву про використання державою-агресором морських мін, що безконтрольно дрейфують, і що такі морські міни вже були виявленні біля узбережжя Румунії та Туреччини. Відповідно до заяви, ці міни були захоплені на українських складах в Криму в 2014 році [7]. Ця практика триває і досі. Так, в жовтні 2023 року речник Військово-морських сил України Дмитро Плетенчук повідомив, що окупанти продовжують використовувати вільно плаваючі морські міни для перешкоджання цивільному судноплавству в Чорному морі, причому йдеться саме про захоплені в Криму українські міни [8].

В заяві 2022 року МЗС України охарактеризував використання окупантами вільноплаваючих морських мін як воєнний злочин, що полягає у «використанні морських мін у якості зброї невибіркової дії, яка безконтрольно поширюється акваторією Чорного моря» та наполягав на притягненні росії до міжнародної відповідальності. Зі створенням міжнародної протимінної групи, питання відповідальності переходить в практичну площину, адже критично важливим стає доведення того, що міни, які можуть потрапити до рук інших держав, а отже досліджені та ідентифіковані, використані саме державою-агресором, а не Україною.

Саме держава-агресор має нести за їх використанням міжнародно-правову відповідальність, а її військовослужбовці, які віддавали та виконували накази про мінування Чорного моря повинні понести кримінальну відповідальність за воєнний злочин. Але про яку саме відповідальність йдеться? Міжнародне право недвозначно забороняє лише деякі категорії вибухових пристроїв, що використовуються на суші, наприклад, міни-пастки, що замасковані під побутові предмети чи іграшки. Існує рух за повну заборону протипіхотних мін, який, однак, досі не призвів до універсального визнання протиправності таких мін (наприклад, держава-агресор активно використовує протипіхотні міни, посилаючись на те, що вона ніколи не підписувала Оттавської конвенції про їхню заборону [9]).

З морськими мінами ситуація ще менш врегульована. Досі єдиним міжнародним договором, що встановлює обмеження використання морських мін, лишається VIII Гаазька конвенція про встановлення підводних мін, що автоматично вибухають від доторку 1907 року [10]. Відповідно до статті 1 даного документу, забороняється використання протикорабельних мін, що вільно плавають, якщо вони не стають нешкідливими протягом однієї години після втрати над ними контролю та протикорабельних мін, що не стають нешкідливими коли вони відділяються від місця встановлення, або контроль над ними не втрачається в інший спосіб.

Ані Україна, ані росія не є сторонами цього міжнародного договору, однак положення щодо мін з високою ймовірністю набули статусу звичаєвих норм міжнародного права, що підтверджується їх повторенням в Керівництві Сан-Ремо з міжнародного морського права, що застосовується до збройних конфліктів на морі 1994 року [11]. Наразі даний документ вважається найбільш повним доктринальним узагальненням міжнародних звичаєвих норм щодо морської війни.

Як можна побачити, самі по собі протикорабельні міни не заборонені, однак при їх застосуванні слід пересвідчитись в тому, що вони стають безпечними, якщо відділяються від місця встановлення. В зворотному випадку, така морська міна, що вільно плаває, може становити загрозу для цивільного судноплавства, а отже порушувати базовий для права війни принцип розрізнення. В такому випадку, застосування морських мін, що вільно дрейфують, може розглядатися як невибірковий напад на цивільні об’єкти.

Питання невибіркових нападів регулюється статтею 51 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій [12]. Він забороняє напади невибіркового характеру, до яких належать «напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, які не можуть бути спрямовані на конкретні воєнні об’єкти» та «напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, наслідки яких не можуть бути обмежені…і які, таким чином, у кожному такому випадку поражають воєнні об’єкти та цивільних осіб або цивільні об’єкти, не розрізняючи їх».

У випадку морських мін, сама по собі міна виступає засобом нападу. Вона не заборонена як засіб, однак лишається законним засобом лише в тому випадку, якщо відповідає вимогам міжнародного звичаєвого права щодо морських мін викладеним вище, тобто доки вона прикріплена до місця встановлення. В такому випадку можна очікувати, що міна вразить конкретний об’єкт, наприклад, військовий корабель противника, що може пересуватися певним маршрутом.

Використання противником українських мін як “кримського” трофею, однак, викликає, щонайменше, два питання щодо їх використання як засобу ведення війни. По-перше, чи можна вважати, що напад з використанням морських мін спрямований на українські військові кораблі (“законну воєнну ціль”), якщо загальновідомо, що на морі Україна використовує малі плавзасоби, для ураження яких морські міни не призначені? Якщо в морі немає українських кораблів, то на що ж спрямований напад з використанням морських мін, як не на цивільні судна?

По-друге, навіть якщо використання морських мін державою-агресором можна “пояснити з точки зору військової необхідності” тим, що українські бойові кораблі гіпотетично можуть бути в морі, то чим пояснити використання мін, що вільно плавають? Відповідно до наведених вище положень Гаазької конвенції 1907 року, які, імовірно, набули звичаєвого статусу в міжнародному праві, якщо така міна не стає безпечною через годину після того, як вона відділилася від місця встановлення, то вона стає незаконним засобом ведення війни сама по собі, незалежно від того, чи була вона від початку призначена для ураження законних військових цілей чи ні.

Розмірковування над двома цими питаннями неодмінно призводить до висновку про те, що морські міни, які використовує росія, є незаконним засобом ведення війни. Водночас, спосіб, у який вона їх використовує, є незаконним методом ведення війни, адже за умов, що склалися, морські міни стають зброєю для нападу, наслідки якого не можуть бути обмежені, що підтверджується численними випадками підриву на мінах цивільних суден. Отже, використання українських морських мін є порушенням міжнародного гуманітарного права з боку держави-агресора. Водночас, виникає питання і до України: чи зробила вона достатньо для того, аби максимально знизити небезпеку, що походить з її територіальних вод, з її території, та від її зброї? Нехай ця територія і води і окуповані, нехай зброя і захоплена ворогом, але питання про дії України все одно може постати.

Аби переконатися в цьому, достатньо згадати перший же міжнародний спір, що вирішив Міжнародний суд ООН – справу про протоку Корфу. Ця справа виникла через пошкодження двох кораблів Великої Британії, якого вони зазнали під час перетину протоки Корфу в територіальних водах Албанії. Міжнародний суд ООН дійшов висновку, що Албанія несла відповідальність за непопередження Великої Британії про небезпеку.

Натомість, Україну навряд чи можна обвинуватити в тому, що вона не попередила про небезпеку уряди інших держав. В цілому виглядає так, що Україна прагне до виконання своїх зобов’язань. Водночас, виглядає необхідною взаємодія України з усіма державами, судна яких зазнали пошкоджень через міни в Чорному морі, а також взаємодія з групою, утвореною Болгарією, Румунією та Туреччиною з метою вчасного реагування на можливі претензії, що можуть бути пред’явлені нашій державі.

Що стосується питання індивідуальної кримінальної відповідальності російських військовослужбовців та їх начальників, така відповідальність можлива як за правом України (стаття 438 Кримінального кодексу України – порушення законів та звичаїв війни), так і за міжнародним кримінальним правом. Можна згадати недавній ордер на арешт командувача чорноморським флотом рф Віктора Соколова [14], виданий, зокрема, за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого статтею 8(2)(b)(iv) Римського Статуту: “умисне вчинення нападу з усвідомленням того, що такий напад призведе до випадкової загибелі чи поранення цивільних осіб або заподіє шкоди цивільним об’єктам чи масштабної, довготривалої та серйозної шкоди навколишньому природному середовищу, яка буде явно надмірною в порівнянні з конкретною та безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою” [15].

Йшлося про обстріли критичної інфраструктури України взимку 2022-2023 років. Проте по своїй правовій сутності напад на цивільні судна з використанням морських мін нічим від нападу на критичну інфраструктуру не відрізняється, тому ніщо не заважатиме Міжнародному кримінальному суду розслідувати і цей бік діяльності соколова, а також інших російських військовослужбовців.

Використання протикорабельних мін саме по собі є нападом, як і використання в збройному конфлікті будь-якої іншої зброї, спрямованої проти об’єктів противника. Враховуючи те, що в Чорному морі практично відсутні бойові кораблі України, використання морських мін окупантами здійснюється явно з метою ураження інших об’єктів, ніж військові цілі.

Це призводить до висновку, що напад з використанням захоплених росією в Криму українських протикорабельних мін здійснюється або умисно проти цивільних об’єктів, таких як цивільні судна та цивільні об’єкти на узбережжі, або у спосіб, що створює серйозний ризик випадкової загибелі чи поранення цивільних осіб та шкоди цивільним об’єктам. Відповідно, такий напад може розглядатися як міжнародний злочин в значенні Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.
Джерела:

1. https://www.blackseanews.net/read/214938
2. https://suspilne.media/588243-bila-beregiv-rumunii-turecke-sudno-natrapilo-na-minu-v-vms-ukraini-incident-ne-pidtverdili/
3. https://suspilne.media/595393-u-cornomu-mori-na-mini-pidirvavsa-tanker-iz-naftoproduktami/
4. https://suspilne.media/619937-ukrainskij-zernovoz-pidirvavsa-v-cornomu-mori-na-mini/
5. https://zakordon.rayon.in.ua/news/652058-inozemniy-zernovoz-iz-ukraini-pidirvavsya-na-mini-v-chornomu-mori
6. https://suspilne.media/649102-u-cornomu-mori-na-mini-pidirvavsa-korabel-pid-praporom-panami-sili-oboroni-pivdna/
7. https://suspilne.media/659104-tureccina-rumunia-ta-bolgaria-pidpisali-memorandum-pro-protiminnu-grupu-u-cornomu-mori/
8. https://mfa.gov.ua/news/zayava-mzs-ukrayini-shchodo-protipravnoyi-diyalnosti-vms-rf-v-chornomu-mori
9. https://ua.krymr.com/a/news-rosia-miny-aneksia-krymu-vms-ukrainy/32655256.html
10. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_379#Text
11. https://ihl-databases.icrc.org/en/ihl-treaties/hague-conv-viii-1907
12. https://www.icrc.org/en/doc/resources/documents/article/other/57jmsu.htm
13. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199#Text
14. https://www.icj-cij.org/case/1
15. https://suspilne.media/698972-mks-vidav-order-na-arest-komanduvaciv-dalnoi-aviacii-ta-cornomorskogo-flotu-rf/
16. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588
17. https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/4955