У другій половині серпня низка підконтрольних «адміністрації» окупованого Севастополя рупорів пропаганди та окремі інші інформпомийки агресора типу «Політнавігатора» стали поширювати «сенсаційні викриття» про Сергія Градіровського, колишнього злочинного «директора департаменту пріоритетних проектів».
Серед іншого про Градіровського даними «медіа» заявляється, що він «став автором антиросійського каналу»; оскільки такі «звинувачення» та ще й публічні для «інформаційного простору» окупантів безпрецедентні, то в ситуації вирішив детальніше розібратися Борис Бабін.
Нинішня істерія з приводу Градіровського пов’язана з його періодичним виступами на ютуб-каналі «Воістину», колись заснованому Гейдаром Джемалем, «ісламським політичним й громадським діячем, філософом і поетом» азербайджанського походження та начебто «російським опозиціонером», який загинув у 2016 році за неоднозначних обставин.
Сам Градіровський заявив кримським пропагандистам агресора, що «вже не є держслужбовцем, і нічого поганого» у публікаціях у «Воістину» не бачить і публікується він там, оскільки канал «ведуть учні Орхана Джемаля», нібито друга Градіровського та сина згаданого Гейдара. «Я не на держслужбі та не в політиці. Я займаюся філософією, теологією та метафізикою. І вирішую питання, про що і з ким можна буде говорити після війни…», – нібито цитують Градіровського на злочинному «Політнавігаторі».
Зазначимо, що для простих кримчан та й для жителів росії сам репост відео від «Воістину» може перейти як мінімум у вкрай неприємний візит карателів агресора, але особисто Градіровський з приводу своїх перспектив явно не переживає.
У цьому ключі варто нагадати і про долю Орхана Джемаля, який пережив свого батька лише на півтора роки, та працював спеціальним кореспондентом, військовим оглядачем в газеті агресора «Ізвєстія».
Орхан був убитий разом із режисером Олександром Расторгуєвим та оператором Кирилом Радченком у Центральноафриканській Республіці, де, за даними медіа, збиралися знімати фільм про діяльність у цій країні «Вагнера» та про золоті копальні, які розробляла компанія, пов’язана з Євгеном Пригожиним.
Нагадаємо, що до цього епізоду, швидше за все, був причетний Костянтин Пікалов на прізвисько «Мазай», один з ключових постатей «африканського проекту» Пригожина, який включав політичну, комерційну та військову роботу в кількох країнах цього континенту. Пікалов прибув до ЦАРу влітку 2018 року, за кілька місяців до того, як там було вбито трьох журналістів, які поїхали розслідувати діяльність «Вагнер».
АРК писала, що тепер «Мазай» грає одну з ключових ролей у терористичному батальйоні «Конвой», який за сприяння злочинного Сергія Аксьонова обзавівся своєю базою в окупованому Криму біля села Перевальне та наймає майбутніх терористів за оголошеннями у соцмережах.
Зараз у «Конвої» близько 400 осіб і ми писали про те, що «служба безпеки» даної терористичної структури «відзначилася» нещодавно у «кримській» пропаганді агресора під час затримання в Старому Криму кримського татарина Ділявера Салімова нібито за зауваження, зроблене на заправці її «співробітнику» через кепку з російським прапором та символом російської агресії «Z».
Описаний вище випадок із Салімовим став, ймовірно, першим з подій 2014 року прямо визнаним агресором фактом злочинного переслідування кримчан саме парамілітарними структурами окупантів, а тому ймовірний убивця Орхана Джемаля «Мазай» явно «на доброму рахунку» у «кримських» структур ФСБ.
Зазначимо, що Орхан Джемаль явно мав у агресора широку «свободу рук» і, наприклад, він був нібито «посередником» у серпні 2014 року у «визволенні з полону під Маріуполем групи кіровоградських десантників».
У мережі цитують такими ймовірні заяви Джемаля як «річ, яка кимось вкрадена, не є власністю цієї людини, вона не її. Так само і Крим не наш, він український, бо це юридична категорія», або «1944 року кримських татар виселили, а в їхні будинки, де ще не остигли вогнища, поселили осіб зНКВС. І ось їхній приплід і є зараз той самий „російський мір“, та сама російськомовна більшість Криму»,
Здавалося б, особа з такою позицією не представлятиме «Ізвєстія» в Африці, а перебуватиме в агресора зовсім в іншому місці, але, як кажуть, не все так просто.
Після вбивства Джемаля «вагнерівцями» 3 серпня 2018 року парафіяни священної для мусульман мечеті Аль-Акса в Єрусалимі прочитали за Орхана Джемаля заупокійну молитву, і в комплексі мечеті був вивішений банер з фотографією Джемаля на тлі ісламських святинь і надпис «Орхан Джемаль був активним захисником Палестини та всього ісламського світу».
Чи може «російський військовий журналіст» в Африці не працювати на російські спецслужби питання більш ніж риторичне; єдине «відкрите для дискусії» у ньому, це «підвідомчість» Джемаля російському міноборони чи службі зовнішньої розвідки агресора.
Однак від мертвого «друга палестинського народу», який так і не встиг «подружитися» з народом кримськотатарським, варто повернутися до Градіровського, «список регалій» якого досить широкий.
Це і «член експертної ради при уряді росії» та «викладач школи управління Сколково» та «член робочої групи експертної ради з підготовки головування росії в Групі восьми» та «співзасновник Гільдії релігійних журналістів росії» та «головний редактор суспільно-політичного журналу “Острів Крим”».
З цього приводу на ресурсі «Українці росії» можна знайти замітку двадцятирічної давності про те, що «восени 1995 року в Москві було засновано «Кримський клуб». Серед його членів чимало “фізичних” кримчан: режисер “Клубу мандрівників”, сімферопольчанин Олександр Трофімов; його земляк, головний редактор журналу “Острів Крим” Сергій Градіровський» тощо; повідомлялося що «восени 1999 року Кримським клубом відкрито в Мережі, за підтримки Фонду Дж. Сороса, власний сервер Літернет».
Цей ресурс існує досі, щоправда, «чомусь» індонезійською мовою і він періодично розміщує якісь «статті про росію» більш схожі на «набір для шифрувань юного шпигуна».
При цьому сам Градіровський писав в Інтернеті про Крим, починаючи з 1999 року, і тоді він заявляв, що «таврійська земля нікому не видавала ярлика на вічне правління». Через три роки, говорячи про якусь «соціокультурну переробку кримськотатарського етносу», він констатував що «з початку активного включення Криму до сфери російських соціокультурних інтересів відзначається характерне, стійке чергування періодів зв’язки «розорення регіону – перетворення його відповідно до стандарту».
При цьому той же Градіровський не соромився заявляти, що «росіяни – сконструйований етнос, створений колонізацією, у процесі колонізації та завдяки колонізації» і при цьому він співвідноситься з авторами самої злочинної концепції «російського міру» майже тридцятирічної давності.
Цікаво, що Градіровський «відзначився» у Севастополі у 2012 році на «другому футурологічному конгресі, де нібито «були протестанти, були євангелісти, були католики та чернець-домінікацець та екзорцист». Втім, не забував Градіровський та Донецьк, «відстрілявшись» там на міжнародній богословській конференції «Церква вчора, сьогодні, завтра: форми та суть» у квітні 2013 року.
На якомусь етапі куратори даного «диригента, журналіста і богослова», які швидше за все носять ті ж погони, що й «друзі» вбитого «вагнерівцями» Орхана Джемаля, очевидно вирішили «робити Градировському кар’єру на землі». У результаті за мера Томська Миколу Ніколайчука Градіровського в липні 2012 року отримав пост генерального директора «Агентства розвитку міста Томська».
Втім, через рік і Ніколайчука, і Градіровського «попросили на вихід», оскільки вони «не спрацювалися» з командою губернатора Томської області Сергія Жвачкіна, креатури від «Газпрому», який після «зачистки обласної столиці» провів на посаді майже десятиліття.
Далі обидва «томські мрійники» раптово для багатьох опинилися у злочинній команді «народного губернатора Севастополя» Олексія Чалого; влітку 2014 року Миколайчук був помічений його досить непублічним «радником» у злочинному «Агентстві стратегічного розвитку Севастополя» і надалі він став одним із «мозкових центрів» у протистоянні та критики Чалим «губернатора» Севастополя Сергія Міняйла.
Втім, Ніколайчука досить швидко «прибрали» за «звинуваченням у перевищенні посадових повноважень» за якісь «томські справи» і 1 жовтня 2014 року його було «затримано та етаповано до Томська» де, втім, відбувся «легким переляком», отримавши через рік 4 роки умовно.
Примітно, що Градіровський «пересидів» цей «циклон» і на відміну від свого «томського побратима» він ще три роки вважався окупантами «директором департаменту пріоритетних проектів Севастополя», куди він у вересні 2016 року «перескочив» з фейкової ролі «керівника законодавчих зборів міста».
Фейковий «департамент», «створений» у січні 2015 року іменували «улюбленим дітищем» Олексія Чалого і саме він нібито «мав протягом кількох років перетворити місто на туристичний і технологічний центр, що процвітає, з порталами, монорейками, …і IT-кластером».
Втім, як і в Томську, у Градировського виникли «якісь проблеми» з «чиновницькою біомасою», що явно не розуміла «далекі плани» кураторів «філософа і теолога». Спочатку фейковий «керівник» «підвідомчого» Градіровському «Центру розвитку туризму» Катерина Хімічова з Нижнього Новгорода звинуватила «нового шефа» у нібито побитті її у своєму кабінеті «у відповідь на вимогу розрахуватися із боргом за чотири місяці».
«Борги» почали вимагати й у самого «департаменту» у вигляді «серії позовів підприємців» і все це висвічувалося в інформаційних «ресурсах» «найкращих друзів» Олексія Чалого: Сергія Меняйла, Сергія Аксьонова та Павла Лебедєва. Далі Градіровський залишив Севастополь разом із «впаданням у сплячку» Чалого і став позиціонувати себе в Москві «експертом-урбаністом» працюючи у сумнозвісному «Сколковому».
У цій ролі Градировський два роки тому «критикував» ситуацію в Севастополі, говорячи про «цілий комплекс глибоких проблем регіону», включаючи «розкол у місті» та «зростання злочинності», але «назад до міської влади» явно не прагнучи.
Тому раптова нинішня істерія частини «севастопольських медіа» щодо «антиросійського контенту» від творця самого міфу злочинного «російського міру» не зводиться до простої гризні «за портфелі» і має більш складну природу.
Те, що куратори вбитого Джемаля та його «друзів» від спецслужб агресора працюють не на Крим, а на треті країни і саме туди спрямована їхня нова легенда про «ліберала й філософа з кримським корінням» Градіровського, очевидно.
Причини такого легендування так саме очевидні та зрозумілі багатьом на окупованому півострові: агресор хоче торгуватися щодо Криму і йому для цього «потрібні переговорники» та «вкрай бажано з кримським амплуа». Але всі нинішні, беззмінні за роки окупації старі «буревісники кримської весни», а надто «ноунейми» від колонізаторів у «севастопольському уряді» нерукостиснуті не лише в Брюсселі та Вашинтоні, а й у Пекіні, Делі та Анкарі.
Тому і відправлений на Кіпр «ліберальний губернатор» Дмитро Овсянніков, і заграє з «мусульманськими інтелектуалами» Градіровський. Зрозуміло, що такий розрахунок на «кримські переговори» багатьом серед колаборантів не до душі, оскільки очевидно, що однією з попередніх умов нової гіпотетичної «заутрені в Рапалло» будуть їхні некрологи у федеральній або місцевій пресі відповідно.
Ну, а що насправді станеться з «клубом переговорників» від агресора покажуть наші подальші дослідження.
