Останніми роками росія активніше проникає у внутрішню структуру європейських країн: як на державному, так і на суспільному рівнях. Це пов’язано як із тим, що росія з настанням нульових максимально намагалася змусити Європу залежати від себе, так і з бажанням “легалізувати” свою злочинну політику в очах звичайних європейців. Після 2014 року росія почала ще активніше просувати свою мережу впливу в Європі, фінансуючи зручні їй партії та об’єднання. Вона також підтримувала проведення на своїй території “конференцій лідерів правих партій Європи”, “міжнародних консервативних форумів”, зборів “глобального революційного альянсу”, де ідеологи “руського світу” Сергій Глаз’єв і Олександр Дугін активно просували ідеї силового повалення європейських демократій, імперський експансіонізм. Через подібні “канали зв’язку” в Європі в певних колах популяризувалися російські радикальні та воєнізовані організації, наприклад, “Руський імперський рух”. Росія змогла пробратися всередину державних апаратів країн Європи, а також уміло засіла в радикально налаштованих громадянських об’єднаннях. Франція не стала винятком.
З чого все починалось?
Спроби проникнення росії в європейський політикум відбулися далеко до сходження путіна на “кремлівський трон”. Вони й не стали “новаторством” за часів СРСР. Будучи ще імперією, росія завжди хотіла впливати на загальноєвропейський порядок денний, “заграючи” із західними монархіями і популяризуючи свою “культуру” в маси. Спроби Петра Першого зробити населення росії більш “європейським” не увінчалися успіхом, якщо дивитися крізь історичну призму часу. Територіальні претензії і зіштовхування лобами європейських держав – одні з основ російської експансіоністської політики.
Французька культура і наука були популярні в імперській росії, незважаючи навіть на війну з Наполеоном. За часів Кримської війни 1853-1856 рр. російська імперія програла коаліції, до якої входила і Франція. Далі, вже на початку 20 століття, відносини країн сильно погіршилися. Французи не були згодні з більшовицькою революцією, а СРСР активно просував наративи проти демократичної Французької республіки, прагнучи взяти “реванш”. Усе почало змінюватися лише 1941 року, коли ще не всесвітньо відомий Шарль де Голль виступив із підтримкою СРСР.
Відносини після Другої світової
Як відомо, союзницький французько-радянський договір проіснував до 1955 року. Відносини стали погіршуватися, оскільки Сталін відмовився визнавати Францію незалежною державою. З цієї причини де Голль, який очолив французький опір, не був запрошений на Ялтинську конференцію навіть як звичайний представник або радник із французької сторони. Багаторічна образа Кремля на французів дала про себе знати, оскільки комуністи не хотіли вважати Францію рівною собі.
Коли де Голь вже був лідером, він почав розуміти, що союз зі Сталіним приречений на провал, а французький народ не повинен принижуватися Кремлем, заради його “реваншу”.
Холодна війна змусила комуністів почати думати про безпосередній вплив на процеси всередині повоєнної Європи. Франція не стала винятком, оскільки де Голль почав активніше підтримувати зближення з США, віддаляючись від французьких комуністів. Саме вони стали мішенню для Кремля.
Будь-яка держава після війни якийсь час перебуває в занепаді. Цим легко скористався Кремль, через своїх “лобістів” просуваючи ідеї повалення де Голля. Першою жертвою стала молодь, яка перестала раціонально аналізувати економічний стан країни і схилилася до радикальних лівих ідей, починаючи критикувати де Голля за “застарілі методи управління”.
На цьому тлі дивно виглядають сьогоднішні заяви виданню “Le Figaro” П’єра Де Голля, онука великого французького лідера, про те, що його дід нібито дуже “симпатизував” Кремлю:
“Мій дід вважав Росію незамінним зворотним союзником, тому що вона брала участь у його концепції балансу Європи… Я вважав своїм обов’язком відновити істину як спадкоємець генерала…”
Політика віддалення від проросійського впливу не особливо схожа на “концепцію балансу Європи”, як можна помітити.
Попри підтримку французів де Голля ще 1947 року, Французька Комуністична партія шляхом спекуляцій посіла високе становище і поширювала інформацію про те, що ідеологію комунізму нібито “підтримує” більшість населення Франції. Тоді спроба радикалізації суспільства та налаштування його на антиурядовий лад не спрацювала, оскільки радянська тактика сильної зброї, приклад репресій СРСР на території Східної Європи (зокрема і в Україні), у поєднанні з сильною опозицією ключових демократично спрямованих політиків Франції не дали реалізуватися планам Комуністичної партії.
Прагнення до політичної незалежності
Де Голль у травні 1960 року після невдалого Саміту в Парижі між Микитою Хрущовим, який представляв СРСР, і лідерами НАТО дійсно відійшов від Ал’янсу, при цьому не заявляючи про необхідність виключення Франції з військового об’єднання. Всупереч припущенням деяких “радянських експертів” і словам онука де Голля, французький лідер хотів зосередитися на захисті незалежності держави в усіх сферах, водночас не підтримуючи курс на СРСР.
Тоді де Голль ухвалив для себе рішення, що підвищення ставок Холодної війни між Москвою і Вашингтоном не повинно його стосуватися. А пізніше 1963 року в Парижі було заарештовано цивільного співробітника НАТО Жоржа Пака, який у минулому, за даними французьких правоохоронців, працював радянським шпигуном. Саме тому обережні кроки де Голля в Ал’янсі та небажання підтримувати Кремль були виправдані, оскільки саме радянські спецслужби, проникаючи в Ал’янс у 60-ті роки, становили величезну небезпеку для суверенітету і незалежності Франції.
Реванш французьких комуністів
Комуністична партія відновила політичний вплив у Франції саме завдяки фундаменту кремлівської мережі поплічників, що почав активно формуватися в 50-ті роки. Вона залучала підтримку деяких профспілок, ветеранів антинацистського опору, митців та інтелектуалів. Комуністи Франції налаштовувалися на політику антиамериканізму, щоб заручитися підтримкою в мистецьких і культурних спільнотах, до яких також була вхожа мережа російських “пролежнів” і “лобістів”. Наприклад, Пабло Пікассо був відвертим антиамериканським комуністом, творчість якого активно підтримував СРСР.
Наступний крок комуністів полягав у спекуляціях на темі деколонізації французької колоніальної імперії. Кремль став надавати підтримку антиколоніалістам і все б нічого, якби він паралельно не запустив важіль радянської пропаганди. Також СРСР спонсорував зброєю протестувальників в Алжирі, В’єтнамі. Усередині Франції стали знову розпалюватися суперечки щодо французько-радянських відносин, чим чудово користувались російські спецслужби через політичну номенклатуру.
Однак довго утримувати прорадянські позиції серед звичайних французів було досить складно. Це багато в чому могло бути пов’язано з відсутністю мобільності та ефективності російських спецслужб.
Конкретне напруження у франко-радянських відносинах розпочалося 1968 року, коли СРСР віроломно вдерся в Чехословаччину на танках, намагаючись вирішити питання з опозиційними настроями в суспільстві силовим шляхом. Тоді французька еліта, частина з якої була завербована кремлівськими агентами, почала втрачати інтерес до СРСР і більш критично ставиться до ідей комунізму.
Одіозний Жан-Марі Ле Пен, діяльність якого ретельно досліджував наш експерт Борис Бабін, 1972 року зробив спробу відновлення впливу кремлівських спецслужб через ширму партії “Національний фронт”. Як було зазначено Бабіним, це політичне об’єднання довгі роки вважалося маргінальним. Крім того, відносини Жан-Марі Ле Пена з любителями “марксизму” виглядали смішно, оскільки він зовсім не був реальним комуністом.
Така ідеологія потрібна була для певного контакту з радянськими спецслужбами, адже єдина ідея, що переслідувала Ле Пена, полягала в розвалі демократичного режиму Франції.
Зв’язався з комуністами Ле Пен не випадково, оскільки ще в 60-ті підтримував тісний контакт із радянським художником-антисемітом Іллею Глазуновим, діяльність якого поза СРСР пов’язують із виконанням завдань від кураторів у КДБ. Таку підозру чітко аргументував Володимир Попов у своїй книзі “Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ”. З огляду на подібний бекграунд,вже не такою несподіваною є подальша дружба одного з найбільш маргінальних політиків Франції з ще одним не менш одіозним персонажем, але вже з “демократичної” росії – Володимиром Жириновським.
Саме в цей період на політичній арені Франції з’явився Франсуа Міттеран, представник лівих поглядів, проте такий, що підтримував класичну доктрину марксизму, яка, на розчарування комуністів, не включала “тісні зв’язки” з радянськими агентами, принаймні напряму. Його погляди на економіку дозволили Франції почати своє відродження. Саме період його перших президентських термінів запам’ятався розквітом Франції та приніс республіці впевненість у завтрашньому дні, однак це тривало недовго…
У 1983 році франко-радянські відносини сильніше загострилися, завдяки Володимиру Вєтрову. Високопоставлений співробітник КДБ таємно передав надзвичайно важливу інформацію про те, як комуністи крадуть західні технології у НАТО. Генеральний директорат внутрішньої безпеки Франції (контррозвідка) отримав від Вєтрова 2997 сторінок таємних документів.
Практично моментально з Парижа було вислано 47 радянських дипломатів і значно скоротився штат посольства СРСР. Соціальна демократія в республіці зміцнювалася, що дратувало як радянських кураторів, так і “персонажів” на кшталт Ле Пена.
Володимир Крючков, так звана “права рука” Андропова, пізніше публічно визнав факти широкої мережі інформаторів та обізнавачів у Парижі. Крім того, він заявив, що і йому самому доводилося активно займатися подібного роду “роботою”, заграючи з ультраправими, французькою інтелігенцією для поступового їхнього впровадження у співпрацю з радянськими спецслужбами.
1985 року, за два роки після скандалу, Михайло Горбачов зробив спробу налагодження відносин із Францією, але на тлі розв’язаної комуністами Афганської війни, радянської програми з крадіжки технологій західного ВПК і “неоднозначних” зв’язків з африканськими комуністами – вона стала невдалою. Наступного року, 1986-го, світ здригнула катастрофа в Чорнобилі, у причинах якої практично одразу стали підозрювати Кремль, що було абсолютно не безпідставно.
Французи взяли чіткий курс на зближення з НАТО, що апріорі унеможливлювало тісні контакти з СРСР, з причин як доктрини Альянсу, так і збереження національної безпеки всередині самої Франції.
Перезавантаження відносин або початок проникнення Кремля в політику Франції
Здавалося б, що із саморуйнуванням СРСР усі полонені “серпом і молотом Кремля” народи здобудуть незалежність і віру в демократію. У більшості випадків так і сталося, що яскраво видно на прикладі України. Однак був і інший бік медалі – росіяни не збиралися відмовлятися від експансії, “самодержавства” та агресивної політики Кремля. Усе це в перші роки було “гарно прикрашено” флером нібито “демократичної росії”.
За ширмою рф з перших діб своєї “незалежності” в таємниці від світової спільноти почала планувати нарощування Чорноморського флоту в окупованому Криму, одночасно з розкраданням українського озброєння та спекуляціями на тему ядерної зброї.
Франко-російські відносини отримали свій фундамент на початку 90-их років, багато в чому завдяки тісним зв’язкам Бориса Єльцина з президентами Франції Франсуа Міттераном і Жаком Шираком.
Франсуа Міттеран, як вище вже згадувалося, максимально обережно ставився до впливу Кремля, прагнучи економічної та політичної незалежності Франції. Ще 1986 року, коли прем’єр-міністром він призначив Жака Ширака, через перемогу правих, обидва почали вибудовувати стосунки один між одним. Це давало свої плоди аж до початку 90-х.
Найімовірніше, Франсуа Міттеран щиро не бачив нічого поганого у вибудовуванні стосунків із, як йому здавалося, “демократичною Росією”.
Можливо, якби Борис Єльцин був схожим на сьогоднішнього володимира путіна, президент Франції не бажав би франко-російського союзу. Зокрема, під час його президентства було підписано Угоду про співпрацю в галузі безпеки 1994 року.
“Співіснування” правого і лівого політиків на чолі держави заздалегідь позначило “наступника” президентського крісла. Ним став Жак Ширак. При ньому було підписано низку двосторонніх договорів: Декларацію про створення французько-російської комісії прем’єр-міністрів 1996 року, Угоду про створення російсько-французької Ради співробітництва з питань безпеки 2002 року.
“Повіривши в себе” і отримавши слабку реакцію від міжнародного співтовариства в 1992 році в молдавському регіоні Придністров’я, а також практично відсутність коментарів від світового співтовариства на російські злочинне вторгнення в Чечню в 1994 році – Кремль вважав, що гібридний шлях впливу на народи як усередині росії, так і колишнього СРСР стане “ідеальним” рішенням геополітичних амбіцій рф.
В ті роки росія вже активно почала поширювати мережу “лобістів” серед функціонерів на Балканах. У 1998 році почалася Друга Чеченська і тут Франція знову не залишилася осторонь.
Російські борги у Франції та злочини армії рф у Чечні впливали на двосторонні відносини. Завдяки брехні Кремля і тому, що народ Чечні російський політикум став підносити як “терористів”, відносини покращилися у 2001 році. Саме тоді весь світ вступив у фазу боротьби з міжнародним тероризмом, чим, як ми бачимо, відмінно скористався Путін, починаючи малювати свій “образ” на світовій арені як “борця з терором”.
Послаблення відносин США і Франції позначилися на тому, що остання різко розкритикувала дії американської армії в Ірані, незважаючи на очевидну необхідність боротьби з іранським режимом, який загрожував безпеці всього світу. До критики долучилася і росія. Саме на цьому ґрунті зв’язок Франції та РФ почав міцнішати.
Стисла методика російських спецслужб у Франції
Для того, щоб досягти рівня наявності кремлівських спецслужб у Франції часів 1960-1980 рр. вже на початку 10-их, путіну варто було докласти не так-то й багато зусиль у період 00-их. Політика п’ятої республіки, що характеризується своєю “м’якою силою”, стала чудовою можливістю для зміцнення великої мережі підконтрольного Кремлю лобі серед європейських функціонерів. Такі ручні “політики” на кшталт Жан-Марі Ле Пена і Марін Ле Пен зіграли певну роль у цьому, однак не тільки участь куплених політиків і журналістів вплинула на такий результат.
Вирішальну роль, на думку Ніколя Єніна, автора книжки “Російська Франція: розслідування мережі Путіна”, відіграло те, що спецслужби росії завжди вважали, що саме Франція “найслабша ланка в Європі”.
Через роботу з населенням, що відбувалася завдяки російським центрам впливу, про які ми детальніше розкажемо згодом, “завербована мережа” розповсюджувалася в лавах громадських рухів як лівих, так і правих, і навіть центристських. Французька влада на це або “заплющувала очі”, або не реагувала взагалі, оскільки “французи залишаються дещо наївними щодо рівня шпигунства з боку росії”.
Методика російських спецслужб складалася з постановки наративів для звичайного француза, який міг дотримуватися будь-яких політичних поглядів. Коротку класифікацію представила Інформаційна Агенція “Оборонно-промисловий кур’єр”:
- Для лівих сил транслювалася ідея про створення нового “світового маятника”, суть якого нібито охоплює боротьбу з “американською гегемонією” та “капіталістичним імперіалізмом”;
- Для центристів популяризувалося створення на території Європи такої собі “архітектури довіри і безпеки”, над основою якої мають працювати Франція, Німеччина і росія;
- Для правих сил впроваджувалася “ініціатива” щодо повалення чинного ладу у Франції, заради приходу “сильного лідера”, що пояснювалося “руйнуванням європейського суспільства та ідеї національної держави”. Саме тому французи нібито мають перейти до “консервативної християнської політики”, яку “відстоює” рф.
До всього іншого слід додати те, що Франція ніколи не була залежна від російських енергоресурсів, як, наприклад, Німеччина, що давало громадянам “примарну” надію на їхню незалежність у відносинах із Москвою. Саме тому відчувалася якась “безпека” в суспільстві, навіть серед критично налаштованих до рф громадян. Це легко пояснити навіть на прикладі того, скільки Франція закуповувала газу в росії – середнє значення було практично завжди близько 17 відсотків.
Відчуття “екзистенційної безпеки” та “м’яка політика” П’ятої республіки в поєднанні зі зв’язками французьких політиків із Кремлем давала російській агентурі чудовий шанс на досить легке, але ефективне впровадження всередину держави.
Розквіт російського впливу на керівництво Франції
У 2006 році майбутній президент Франції Ніколя Саркозі показово негативно висловлювався про росію, особливо в інтерв’ю “The Best of Worlds”.
У ньому він сказав досить цікаву фразу про те, що “ніколи не потисне руку, забруднену кров’ю чеченців”. Через рік, перед першим візитом до Москви, він доповнив свою позицію, назвавши Росію “країною, яка ускладнює вирішення величезних світових проблем”.
Якби він у майбутньому був трохи більш впевненим у своїх словах, можливо, не сталося б масштабного розгортання псевдорелігійних і “культурних” російських спільнот у Франції, Грузія змогла б отримати реальний захист від агресії росії, а у 2014 році жодна людина з французького політикуму не визнала б окупацію Криму “законною” тощо… Проте Саркозі досить швидко здався Кремлю, багато в чому завдяки певній інфантильності решти країн Європи.
Під час російсько-грузинської війни Саркозі виступав як медіатор між Москвою і Тбілісі. Кремль тоді повністю ігнорував позицію Президента Грузії Михайла Саакашвілі. Президент Франції запропонував своє вирішення ситуації, яке отримало назву “план Сарказі”, у Росії ж його називали “планом Медведєва-Саркозі”. Пропозиції Саркозі в Москві ніхто не сприймав всерйоз, а на тлі його спроб проводити переговори за посередництва Франції, в самій державі став у геометричній прогресії зростати російський вплив.
Неготовність і роз’єднаність усередині ЄС, відсутність твердої реакції на агресію РФ проти Грузії 2008 року призвели до того, що чинному президенту Франції Сарказi довелося “підлаштовувати” угоду між Грузією і рф, проте вже під вигідні інтерпретації політики Кремля.
Коли 15 жовтня 2008 року в Женеві відбувалася міжнародна дискусія про Південну Осетію та Абхазію, французький президент де-факто не зміг зробити жодних жорстких кроків. Останньою його фразою стала:
“Не Росії вирішувати, якими мають бути кордони Грузії…”
Озираючись на це і згадуючи про те, що рівно в той самий період Президент України Віктор Ющенко напророкував війну РФ проти України – стає не по собі. Саме 2008 року надію на відновлення статусу міжнародного права в Росії було поховано назавжди.
2010 рік запам’ятався тим, що Франція продала універсальні десантні кораблі типу “Містраль” Росії. Тоді Польща, Україна, Грузія та країни Балтії обурилися, оскільки це безпосередньо загрожувало їхній безпеці. Вони мали рацію. Рішення ухвалили з легкої руки, його підтримали проросійські “еліти”, особливо серед ультраправих.
Детальніше про постаті у французькому політикумі, які сприяли зміцненню позицій російської агентури у Франції, а також про проросійські фонди, організації, вплив російської диспори на громадську думку французів щодо військової агресії РФ проти України та окупації Криму можна буде ознайомитися у другій частині розслідування.
Ніна Єланська, кориспондент АРК.
