27 січня 2023 року Центр національного спротиву повідомив, що представники російської приватної воєнної компанії «Вагнер» примусово вербують до своїх лав українських ув’язнених за кримінальними статтями. Загалом, окупанти вивезли з окупованих частин Запорізької та Херсонської областей 3,5 тисячі в’язнів.
Оскільки більшість з них відмовляється від підписання контрактів, для них створюють нестерпні умови [1]. Важко навіть перерахувати всі порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини, що випливають з цієї новини. Олексій Плотніков, експерт у сфері міжнародного права, спробує надати правову кваліфікацію лише основних з них.
Повідомлення про примусове перевезення українських ув’язнених з установ відбування покарання окупованих частин південних областей до окупованого Криму та надалі в росію з’являлися і раніше. Так, за підрахунками громадської організації «Захист в’язнів України», станом на кінець 2022 року окупанти злочинно депортували понад три тисячі осіб [2].
Така депортація сама по собі становить порушення міжнародного гуманітарного права та міжнародний злочин. Відповідно до статті 49 Конвенції про захист цивільного населення під час війни «забороняється, незалежно від мотивів, здійснювати примусове індивідуальне чи масове переселення або депортацію осіб, що перебувають під захистом, з окупованої території на територію окупаційної держави» [3]. Додатковий протокол до Женевських конвенцій 1974 року уточнив в статті 85, що порушенням вважається також депортація чи переміщення всього або частини населення окупованої території у межах цієї території [4].
В залежності від контексту, примусове переміщення будь-яких категорій населення, в тому числі, засуджених за скоєння кримінальних злочинів та обвинувачених, що перебувають під вартою, може становити злочин проти людяності або воєнний злочин. Відповідно до статті 7 (2) (d) Римського статуту Міжнародного кримінального суду депортація або насильницьке переміщення населення, тобто насильницьке переміщення відповідних осіб шляхом виселення або інших примусових дій з території, на якій вони законно перебувають, за відсутності підстав, що допускаються міжнародним правом, є злочином проти людяності [5].
Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ) у справі Крстича зазначив, що «термін «насильницький» пов’язаний не тільки з фізичною силою, але може включати погрозу сили чи примус, що може бути викликаний страхом насильства, примусом, ув’язненням (курсив наш), психологічним тиском чи зловживанням владою» [6].
Відповідно до статті 8 (2) (а) (vii) Римського статуту, воєнним злочином є незаконна депортація або переміщення чи незаконне позбавлення волі, аза статтею 8 (2) (b) (viii) Статуту воєнним злочином вважається депортація чи переміщення всього або частини населення окупованої території у межах цієї території. Таким чином, переміщення ув’язнених з окупованого лівобережжя Дніпра до окупованого Криму становить такий саме злочин, як їхнє переміщення за межі України, що й відбувається далі, при перевезенні ув’язнених до рф.
Варто згадати, що в рішенні МТКЮ у справі Стакіча, трибунал відзначив, що примусове переміщення населення вважається також нелюдським поводженням, причому для визнання такого поводження міжнародним злочином не має значення кількість переміщених осіб [7].
Таким чином, можна говорити також про злочин, зазначений в статей 7 (1) (k) Римського статуту, а саме інші нелюдські діяння подібного характеру, що умисно заподіюють сильних страждань чи тяжких тілесних ушкоджень або серйозної шкоди психічному чи фізичному здоров’ю, та 8 (2) (а) (2) Статуту, а саме – катування або нелюдське поводження, у тому числі біологічні експерименти.
Завершуючи розгляд питання щодо депортації, слід ще раз підкреслити, що для кваліфікації його як міжнародного злочину не має значення статус осіб як ув’язнених. Це стає особливо очевидним з того факту, що всім особам, які перебували в СІЗО на окупованій території Херсонської області рішенням незаконної, так званої «надзвичайної комісії військової цивільної адміністрації м. Херсон» було «продовжено строк тримання під вартою на 6 місяців» [2]. Таке злочинне «продовження» без законного рішення суду автоматично робить ув’язнення цих осіб незаконним.
Через це щонайменше щодо частини переміщених було вчинено злочин, передбачений статтями 7 (1) (е) Римського статуту – ув’язнення або інше жорстке позбавлення фізичної свободи в порушення основоположних норм міжнародного права) та 8 (2) (а) (6) Статуту – умисне позбавлення військовополоненого або іншої особи, що перебуває під захистом, права на справедливий і звичайний суд.
Перейдемо, однак, безпосередньо до вербування. Почати слід з того, що в Україні приватна військова компанія «Вагнер» визнана міжнародною злочинною організацією [8]. Таким чином, примус до вступу до неї дорівнює втягуванню в злочинну діяльність. Водночас, навряд чи можна буде вважати всіх українських в’язнів, що вступлять у «Вагнер» саме найманцями у міжнародно-правовому розумінні цього слова.
Річ у тім, що згідно із визначенням, даним в статті 47 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій та статті 1 Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців [9], одним з критеріїв найманця є участь в бойових діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду.
Інший критерій – така особа не повинна бути громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті. Тобто, під визначення найманця не потрапляють не тільки українські ув’язнені, навіть якщо вони злочинно приєдналися до «Вагнера» добровільно та через бажання отримати вигоду, але навіть більшість «вагнерівців», оскільки більшість з них є громадянами рф – держави, що бере участь в конфлікті.
Для переважної більшості, якщо не для всіх ув’язнених, що змушують вступати у «Вагнер» йдеться про злочинний примус до участі в бойових діях проти своєї держави. Відповідно до статті 40 Женевської конвенції IV, якщо особи, які перебувають під захистом, є громадянами держави-супротивниці, їх можна залучати лише до таких видів примусових робіт, виконання яких є необхідним для забезпечення продуктів харчування, житла, одягу, транспорту та здоров’я людей і які не є безпосередньо пов’язаними з проведенням воєнних операцій.
Відповідно до статті 51 тієї ж Конвенції, окупаційна держава не має права примушувати осіб, що перебувають під захистом, служити в її збройних чи допоміжних силах. Окупаційна держава «може залучати осіб, що перебувають під захистом лише до такої роботи, яка є необхідною для забезпечення потреб окупаційної армії або для належного забезпечення населення окупованої країни комунальними послугами, продуктами харчування, житлом, одягом, транспортом та медичними послугами». Особи, що перебувають під захистом, не можуть бути примушені виконувати будь-яку роботу, що передбачала б їхню участь у воєнних операціях. У жодному разі примусове залучення до праці не повинно передбачати участі робітників в організаціях військового або напіввійськового характеру».
З точки зору міжнародного кримінального права, такі діяння потрапляють під визначення злочину, дане в статті 8 (2) (b) (xv) Римського статуту: примушення громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях проти їхньої власної країни, навіть якщо вони перебували на службі воюючої сторони до початку війни. Таким чином, примушені до вступу до «Вагнера» українські в’язні стають жертвами воєнного злочину.
Це, звичайно, не стосується тих, хто приєднався до російської злочинної організації добровільно. Їхні дії можуть становити склад злочину, передбаченого статтями Кримінального кодексу України 111 (державна зрада), 1111 (колабораційна діяльність), 1112 (пособництво державі агресору), 255 (створення, керівництво злочинною спільнотою або злочинною організацією, а також участь у ній). Щоправда, як твердить громадське об’єднання «Захист в’язнів України», навіть серед українських ув’язнених бажаючих допомагати ворогу небагато [2].
Таким чином, міжнародний злочин становить вербування осіб у місцях несвободи на окупованих територіях України, як на материку, так і в Криму, яке триває, незважаючи на обмежену «кількість місць» у незаконних «кримських колоніях» окупантів. Також міжнародний злочин становить і широкомасштабне вербування таких осіб, що примусово переміщені з України до росії.
Відповідні факти дозволяють говорити про підсудність, як керівництва, так і інших функціонерів «Вагнер» за відповідними нормами статей Римського статуту, Міжнародному кримінальному суду, як мінімум, у частині даного вербування, що проходить на окупованій території України.
- https://sprotyv.mod.gov.ua/2023/01/27/okupanty-vyvezly-z-tot-35-tys-uvyaznenyh/
- https://ngoauu.org/xersonski-vyazni-v-poloni-u-rosijskix-okupantiv/
- https://www.ohchr.org/en/instruments-mechanisms/instruments/geneva-convention-relative-protection-civilian-persons-time-war
- https://www.icrc.org/en/doc/assets/files/other/icrc_002_0321.pdf
- https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/RS-Eng.pdf
- https://www.refworld.org/cases,ICTY,414810d94.html
- https://www.refworld.org/cases,ICTY,47fdfb550.html
- https://www.kyivpost.com/post/11883
- https://www.ohchr.org/en/instruments-mechanisms/instruments/international-convention-against-recruitment-use-financing-and
