Запущений росією маховик когнітивної війни має метою забезпечувати закріплення нав’язаних власному населенню та активно просуваємих на захід історичних та психологічних установок.
При цьому, влада росії несподівано продемонструвала, що відчуває реальну загрозу у разі поширення об’єктивного наукового спростування російських офіційних догматів та наративів.
Навіть запущено новий юридичний механізм заборони на деякі наукові дослідження та застосування спеціальних заходів, про які розповість експерт нашої Асоціації Едуард Плешко.
Зазначимо, що з 1 вересня 2026 року в росії набувають чинності федеральний закон № 43-ФЗ та постанова уряду № 750, які регулюють передачу генетичних даних людини за межі країни.
У свідомість росіян закладається теза, що вивчення їх генів становить загрозу національній безпеці та нібито може бути використано для створення нової біологічної (генетичної) зброї, направленої саме проти росіян.
Проте, правда зовсім в іншому, в небажанні допустити розповсюдження знань, які науково суперечать російським догматам та наративам, подолання яких є вкрай необхідним для загальних процесів когнітивного спротиву України та проведення когнітивної деокупації Криму.
Наша Асоціація добре бачить, що ідеологічні догми російської влади упаковані в обгортку захисту національного «генетичного суверенітету», серед іншого, а можливо й, насамперед, є приховуванням історичної правди щодо формування національного складу країни, яке руйнує деякі російські штампи про слов’янські народи та їх зазіхання на особливу роль.
Справа у тому, що сучасна популяційна генетика отримала новий аналітичний метод TRACE (TRacking Archaic Contributions via ARG Estimation) на основі рекомбінаційних графів предків (Ancestral Recombination Graphs, ARG).
Метод дозволяє виявляти фрагменти ДНК давно вимерлих архаїчних видів людей (так званих «популяцій-привидів») у геномах сучасних людей без необхідності мати на руках викопні рештки чи секвовану давню ДНК цих зниклих видів.
Як повідомляли видання “Daily Mail”, “Science” та “Berkeley News”, завдяки цьому інструменту науковці з Каліфорнійського університету в Берклі та Університету Джонса Хопкінса, знайшли сліди суперархаїчної лінії віком близько 1,8 мільйона років, яка передала частину спадковості через денисовців жителям Євразії та Океанії.
Також виявлено, що від 0,5% до 1,1% геному кожного нині живучого представника людства походить від загального стовбура, з якого близько 830 тисяч років тому відокремилася група гомінід (Hominidae, людиноподібна таксономічна родина приматів), яка понад 50 тисяч років схрещувалася з предками Homo sapiens в Африці, до масової міграції на інші континенти.
Таким чином, навіть у глибоко розведених лініях, учасники схрещування залишають специфічні сліди у графі, як надзвичайно довгі гілки родоводу та збережені гаплотипи (сукупність варіантів генів на локусах однієї хромосоми, що успадковуються разом від одного з батьків).
Якщо спростити до асоціацій, які використовують й російські автори, то маємо усталені фрази тексту (гаплотип) на конкретній сторінці (локусі) книги (ДНК)
Далі ми свідомо обмежимося основами знань про ДНК і гени, які закладаються у середній школі.
Навіть цих знань достатньо для розуміння того, що якщо розвиток людини простежується за 1,8 млн років, то значно меншій період останніх 1,5 тисяч років та ще й додатково підтверджений археологічними даними, навряд має викликати принципові суперечки в оцінках.
Тому спробуємо спочатку об’єктивно подивитися на генеалогію та історію слов’ян, насамперед, з’ясувати, у чому особливості російського погляду.
Питання етногенезу, тобто процесу створення та розвитку народу, який включає поєднання різних племен, спільну мову, життя на одній землі та спільну культуру слов’ян, тривалий час будувалося переважно на письмових джерелах та археологічних культурах, що залишало місце для спорів.
Проте сучасна популяційна генетика, зокрема дослідження стародавньої ДНК – aDNA, у поєднанні з концепцією автохтонності та міграцій суттєво уточнила картину формування слов’янського масиву.
Антропологічні та генетичні дослідження свідчать, що локалізований ареал формування праслов’янських спільнот виник у басейні річок Верхнього та Середнього Дніпра, Прип’яті, Вісли та Західного Бугу.
Варто зазначити, що з VI століття відомі письмові джерела, а саме третя книга «Готської війни» візантійського історика Прокопія Кесарійського, а також історичній праці «Про походження і діяння готів» готського і візантійсько-римського історика Йордана, які містяться докладні відомості про побут, вірування та суспільний устрій двох основних гілок слов’янських угруповань, а саме склавінів та антів.
Склавіни населяли території від Дунаю до Дністра та Вісли. Анти займали простір від Дністра до Дніпра, а також степове та лісостепове Подніпров’я.
Популяційно-генетичні дослідження підтверджують, що сучасні східні та західні слов’яни характеризуються високою частотою Y-хромосомної гаплогрупи R1a (зокрема субкладів R1a-M458 та R1a-Z280), що поширилася в період демографічного вибуху слов’ян у V-VII століттях.
Зокрема подальше розселення слов’ян у VI-VIII століттях охопило величезні території Східної, Центральної та Південно-Східної Європи.
Це спричинило розпад єдиного праслов’янського масиву на три основні гілки: західну (поляки, чехи, словаки, лужичани), південну (болгари, серби, хорвати, словенці) та східну.
При цьому, генетичний профіль антів та склавінів демонструє значну наступність із населенням лісової та лісостепової смуги Східної Європи доби бронзи.
Не перетворюючи наше дослідження у сугубо наукове, зазначимо, що найдавніші пам’ятки ранньослов’янських культур (празької, пеньківської, колочинської) розташовані на території України, Польщі, Білорусі, але ніяк не центральної чи північної росії.
Територія сучасного Волго-Окського межиріччя (ядро майбутнього Московського князівства) у I тисячолітті н.е. була повністю заселена фінно-угорськими племенами (меря, мурома, мещера, весь).
Ось тут й собака зарита, бо саме сучасна антропологія та генетика доводять, що населення Русі має значні регіональні відмінності. Київщина, Чернігівщина, Галичина мали постійну демографічну тяглість від місцевих антських склавінських груп, тоді як північно-східні території сформувалися шляхом поступової слов’янської колонізації та асиміляції фінно-угорського субстрату.
Завдяки популяційній генетиці з’ясовано, що українці демонструють стійку генетичну безперервність з популяціями Центрально-Східної Європи та Балкан, володіючи суттєвим неолітичним та ранньобронзовим компонентом степових популяцій (ямна культура, шнурова кераміка).
А стосовно нинішніх мешкнацій рф відкритий міжнародний аналіз ДНК показав, що формування генотипу росіян відбувалося шляхом асиміляції великих азійських, фіно-угорських та тюркських пластів, чим розмивається канонічний міф про «трьох єдиних слов’янських братів».
Проте й це не все.
Вивчення Y-хромосомних та автосомних маркерів, зокрема, у міжнародні проекти HGDP, 1000 Genomes, показали, що населення рф, яке ідентифікує себе росіянами, як однієї з гілок східних слов’ян, фактично має гетерогенетичний розрив між умовними «північними» та «південно-західними» росіянами.
Якщо трохи складніше, по-науковому, північні групи росіян (Вологодська, Архангельська, Костромська області) генетично значно ближчі до фіно-угорських народів (фінів, карелів, вепсів, мордви) за гаплогрупою N1a1 (N1c), аніж до східнослов’янських популяцій.
У свою чергу південні та західні групи росіян за маркерами Y-хромосоми (переважно гаплогрупа R1a) дійсно ближчі до українців та білорусів, проте на автосомному рівні чисельні хвилі субстратного змішування демонструють чіткий вплив місцевого автохтонного (балтійського та фіно-угорського) населення.
Якщо простіше, то виявляється, що за даними наукових досліджень можна навіть казати про «два типі сучасних росіян», з яких лише один має більш тісну попередню спільну історію з українцями до того, як вони від них віддалилися.
Підсумовуючи викладене, маємо підстави для висновку, що усі східно-слов’янські народи в доісторичні часи мали пра-пра-пра (і так багато разів) діда-гомініда, а в історичні часи діда-праслов’янина.
Можливо саме тому концепція «русского мира» так активно визначає приналежність не тільки за етнічним (слов’янським) походженням, а за мовним, культурним та іншими лояльними для кремля критеріями (православ’я, російська мова, спільне радянське минуле).
Але, й мовна єдність постає під питанням. Просте порівняння кількості широко вживаних слів в українській та російській мовах дає співвідношення 240 тисяч до 180 тисяч слів, тобто 4 до 3.
Ми свідомо спростили підхід, бо спираючись на дані Національної академії наук України, сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів, а офіційні академічні словники російської літературної мови містять від 130 до 195 тисяч слів. До слова, академічні словники білоруської мови, яка перебувала під ще більшим тиском, охоплюють приблизно 65-150 тисяч слів.
Цікаво інше, масштабні дослідження лексичних відстаней (зокрема роботи професора Костянтина Тищенка та аналіз за списком Морріса Сводеша) розвінчують міф про «майже ідентичність» української та російської мов. Спільний словниковий запас між українською та іншими мовами розподіляється так: білоруська мова – 84%, польська – 70%, словацька – 68%, російська мова – 62% спільної лексики.
Тобто за рівнем лексичної розбіжності (38%) дистанція між українською та російською мовами є приблизно такою ж, як між англійською та нідерландською.
У разі порівняння змістовного складу, побачимо у російській мові значно багатіше запозичень з тюрської групи. Разюча різниця неспростовно показує, яка мова старіша, більш розвинена та під чиїм впливом розвивалася.
Таким чином, сформована в росії у XIX столітті концепція “монолітного триєдиного давньоруського народу” не витримує наукової перевірки та по суті є ідеологемою, покладеною в основу бажаного когнітивного впливу.
Варто зазначити, що навіть центральна ідея забезпечення захисту слов’ян не згенерована росіянами. Вона просто використовує виниклий у першій половині XIX століття серед західно- та південнослов’янських народів (переважно чехів, словаків, хорватів та сербів – Ян Коллар, Павел Шафарик) культурно-політичний рух панславізму.
Панславізм був спрямований на збереження слов’янських мов та культур в умовах домінування Османської та Габсбурзької імперій, задля взаємодопомоги та усвідомлення культурної спільноти. Саме так його побачили на Слов’янському конгресі 1848 року у Празі.
Проте росія була б не росією, якщо б не використала чужу культурну концепцію для обґрунтування власної геополітичної експансії. Починаючи з другої половини XIX століття панславізм був перехоплений та трансформований такими ідеологами російської імперії, як М. Данилевський та М. Катков.
Російський панславізм повністю заперечував рівноправність. Західна культура та лібералізм вважалися «ворожими». Усі слов’янські мови та культури мали розчинитися в російській мові та православній вірі під гаслом «визволення братів-слов’ян».
Проте, аналіз автосомних маркерів доводить, що термін «росіяни» визначає мовно-культурну та політичну спільноту, а не біологічно єдиний етнос.
Після того, як ми розібралися з генними особливостями сучасних росіян, звернемо увагу на Крим, де здійснюючи систематизований когнітивний вплив, російська влада досі використовує інші «напрацювання» офіційної російської та радянської історіографії після анексії 1783 року та депортації 1944 року та систематично просуває наратив про те, що кримські татари є просто залишками завойовників Золотої Орди чи «прибульцями з Центральної Азії», які не мають глибокого коріння на півострові.
Але сучасні ДНК-дослідження (Y-хромосома, мтДНК, автосомні маркери Human Origins) свідчать лише про наявність мінімального центральноазійського/монголоїдного сліду.
Більшість генофонду кримських татар, особливо гірських та південнобережних, складають давні автохтонні лінії, у яких східноазійський або монгольський компонент є незначним.
Наприклад, ДНК-аналіз показав, що кримські татари та волзькі татари мають кардинально різне походження та формувалися на абсолютно різних генетичних субстратах, попри схожість етноніму та мовної групи.
Популяційно-генетичні та антропологічні дослідження щодо Криму та його корінних народів, зокрема кримських татар, караїмів, кримчаків, а також кримських греків-урумів, що проводилися як в Україні, так і міжнародними науковими консорціумами, чітко розклали етногенез кримських татар та інших корінних груп за їхніми субетнічними ареалами.
Генетика показала, що історична та біологічна спадкоємність півострова пов’язана із Середземномор’ям, Анатолією та Степом, а не з росіянами або з іншими народами з їх географічного ареалу.
Ключовий висновок популяційної генетики майже неспростовний – кримські татари, кримчаки та караїми є корінними (автохтонними) народами Криму, їхній генофонд сформувався внаслідок багатовікової асиміляції та консолідації багатьох народів, що проживали на півострові протягом тисячоліть (таври, скіфи, сармати, греки, готи, алани, хазари, кипчаки).
Результати цих досліджень повністю спростовують радянсько-російські імперські міфи про нібито «природну належність» Криму до російського ареалу та перекреслюють претензії Кремля на «ісконно русскій Крим».
Дуже важливо, що фактично ми отримуємо не лише чергове наукове підтвердження факту, що насильницька депортація кримськотатарського народу була міжнародним злочином геноциду попереднього тоталітарного режиму, але й підстави замислитися над тим, що організована владою сучасної росії заохочувальна міграція з внутрішньої росії, шляхом багатократного перевершення переселених осіб можливо має на меті перетворити корінні народи Криму у малочисельну групу населення, подавити їх відродження, розпочате в Україні, та подальший розвиток, що можливо є продовженою новою формою (стадією) того ж самого злочину геноциду.
Тобто, попередня депортація народу в інший руйнівний соціум замінена підтримуваною зовнішньою міграцією з руйнуванням соціуму корінного народу без фактичного виселення.
А доповнюється цей процес контрольованими політичними і кримінальними репресіями та приховуванням зміни генофонду населення регіону.
Нарешті, російські заборони на обмін генетичною інформацією та заяви, що такий збір біоматеріалів здійснюється для «етнічно орієнтованої біозброї» є безпідставною конспірологією, науково неможливою та спростованою міжнародними організаціями.
Генетики зазначають, що створення збудників, які б вражали виключно один етнос чи національність, є біологічно нездійсненним через високу генетичну схожість людей по всьому світу та внутрішньовидове різноманіття.
У сучасній геноміці стандартом peer-review є обов’язкова викладка сирих даних у загальнодоступні міжнародні репозиторії (NCBI SRA, ENA, EGA). Заборона на це фактично відрізає російську популяційну генетику від міжнародних рецензованих журналів (умовних “Nature”, “Science” чи “Cell”).
Отримуючи виключне право на обробку генетичних масивів всередині країни, через Національну базу генетичної інформації, російські державні інститути отримують можливість публікувати лише «потрібні» агреговані висновки, блокуючи перевірку результатів незалежними міжнародними групами.
Зразки біоматеріалів (кров, клітини) збираються по всьому світу для рутинних клінічних досліджень, вивчення загальних хвороб людини, опорно-рухового апарату чи фармакології, а не для військових завдань.
Навіть офіційні представники ООН неодноразово заявляли, що не мають жодних доказів існування програм розробки біологічної зброї, у звинуваченнях яких росія систематично намагається задіяти сусідні країни, зокерма Україну, та США.
На думку незалежних експертів, якої дотримуємося і ми, подібні заяви російських посадовців є операцією когнітивної війни та використовуються у внутрішній та зовнішній пропаганді для виправдання власних агресивних дій і створення образів «зовнішнього ворога».
