Згідно з даними з офіційних джерел, наближених до уряду Німеччини, німецькі компанії Deutsche Regas, Uniper, RWE почали отримувати обсяги зрідженого природного газу морським шляхом від Європейських виробників (Норвегія) та транзитерів (Голландія), країн Близького Сходу (Катар, Ірак) та (Єгипет, Алжир).
Ще зовсім нещодавно Німеччина та інші Європейські країни не уявляли своєї економіки та забезпечення побутових споживачів без російського газу. Стрімкими темпами просувалося будівництво та введення в експлуатацію «Північного потоку» («Nord stream») для збільшення з 312 млрд м³ у 2007 році до 512 млрд м³ на рік у 2030 році обсягів (щорічно через газопровід надходило приблизно 55 млрд кубометрів газу) постачання природного газу для забезпечення промислових (BASF, Heinz-Glas, Lanxess, DS Smith) та побутових споживачів Німеччини та інших Європейських країн (Австрії, Франції, Нідерландів, Італії) в обхід газотранспортної системи, що належить Україні та проходить її територією.
Водночас, нестабільність політичної обстановки в Європі, ведення локальних бойових дій росією на території України з 2014 року, тримали для європейських політиків відкритим та вкрай незручним питання енергетичної залежності Європи від постачання російського газу. Загалом у 2021 році Росія була головним постачальником газу до Європи, її частка становила 36% на європейському ринку природного газу, а основним споживачем була Німеччина – близько 55%.
Початок широкомасштабної агресії Росії в лютому 2022 року щодо України та захоплення росією окремих територій України, запровадження економічних санкцій світовою спільнотою щодо росії, підштовхнув керівників європейських країн (Німеччини, Франції, Голландії, Польщі) до пошуку вирішення питання про газу для своїх внутрішніх потреб з урахуванням гарантій з їхньої безпеки в обсягах, стабільності термінів та надійності виконання контрактів.
Як свідчать дії керівників Європейських країн, зокрема канцлера Німеччини Олафа Шольца, пошук переорієнтування газового імпорту газу дав результати.
На сьогоднішній день після того, як росія влітку 2022 року спочатку різко в червні скоротила на 40% з планових 167 млн м3 у липні до 67 млн м3, а потім, у серпні повністю припинила постачання Німеччини трубопроводом “Північний потік”, Норвегія стала основним постачальником газу для ФРН. Норвезька державна нафтогазова компанія Equinor раніше посідала друге місце на німецькому ринку після російського “Газпрому”, тепер вона вийшла у лідери.
За даними Федерального агентства мереж ФРН (Bundesnetzagentur) за 2022 рік частка норвезького газу склала 33%, російського – 22%. З урахуванням того, що в останні місяці року, що минає, газ з Росії взагалі не постачався, а німецькі підприємства та домашні господарства приблизно на чверть скоротили споживання цього палива, то частка Норвегії цілком могла зрости приблизно до 40%.
Ця ситуація стала можливою завдяки тому, що вже минулої весни Норвегія нарощувала до максимально можливих розмірів постачання газу до Німеччини та інших країн ЄС, у тому числі у вигляді ЗПГ. Про це з норвезьким урядом міністр економіки та захисту клімату ФРН Роберт Хабек домовлявся ще навесні 2022 року, за три тижні після нападу росії на Україну.
У цей період німецький міністр побував у кількох країнах-експортерах газу, але насамперед він вирушив тоді саме до Норвегії. Потім переговори з прем’єр-міністром Норвегії Йонасом Гар Стере двічі у 2022 році вів канцлер ФРН Олаф Шольц – спочатку у серпні в Осло, потім у листопаді в Берліні. Німецький лідер назвав тоді Норвегію “абсолютно особливим партнером для Німеччини”, а прем’єр-міністр Норвегії наголосив, що “Німеччина є для Норвегії найважливішим партнером у Європі”.
Таким чином, минулого року двосторонні німецько-норвезькі політичні контакти різко активізувалися. А 2023 почався з нового знакового візиту. Його особливість полягала в тому, що Роберт Хабек зосередився не так на поточних постачаннях норвезького газу, як на середньо- та довгострокових перспективах енергетичної співпраці.
Йшлося про те, як зберегти і розширити взаємовигідну енергетичну співпрацю в умовах декарбонізації європейської економіки, що наростає. Адже і Німеччина разом з іншими країнами ЄС, і Норвегія віддані цілям ООН із захисту глобального клімату і мають намір йти до стратегічної мети відмови від використання викопних енергоносіїв. Розставляючи акценти та пріоритети Роберт Хабек заявив, що “Норвегія є сьогодні нашим найважливішим постачальником енергії і має їм залишитися на шляху до кліматично нейтрального майбутнього. Сьогодні ми отримуємо з Норвегії основну частину нашого природного газу, у майбутньому ми хочемо все активніше перемикатися на імпорт енергії морських вітропарків та водню. Спочатку “блакитного”, потім все більше “зеленого” водню.
Ключовим результатом німецько-норвезької зустрічі стало підписання протоколу про наміри між норвезькою компанією Equinor і компанією RWE, минулого – одним із великих німецьких імпортерів російського газу, про спорудження до 2030 року в Північному морі підводного трубопроводу.
За ним Німеччина на першому етапі експлуатації імпортувала б з Норвегії природний газ для виробництва “блакитного” водню, який одержують з метану (природного газу) методом парової конверсії, при цьому вивільняється вуглекислий газ CO2 вловлюють і зберігають глибоко під землею, а потім поступово переходила б на “зелений” водень, одержуваний шляхом електролізу води з використанням відновлюваних джерел енергії, в разі морських вітропарків.
Особливо варто відзначити постачання зрідженого газу морським шляхом від Європейських виробників (Норвегія, Нідерланди), США, країн Перської затоки та Північної Африки. Працює ЗПГ термінал у порту Свиноуйсце (Польща), який приймає газ із Катару. Введення у грудні минулого року в експлуатацію першого терміналу ЗПГ у Вільгельмсхафені (Німеччина). Спеціальне судно-термінал Höegh Esperanza прибуло до Вільгельмсхафена на початку грудня 2022 року з повним завантаженням близько 165 000 кубометрів ЗПГ на борту і пришвартувалося до нещодавно побудованого причалу. Судно є технічним серцем терміналу, де доставлений скраплений газ регазифікується та викачується на берег.
За даними компанії-німецького газового імпортера Uniper, кількості ЗПГ, що знаходиться на борту судна, достатньо для постачання від 50 000 до 80 000 домогосподарств у Німеччині протягом року. Газ використовується для введення в експлуатацію нещодавно побудованого з’єднувального трубопроводу протяжністю близько 26 кілометрів із Вільгельмсхафена до Етцеля у Східній Фризії, але він також доступний на ринку. Комерційну експлуатацію плавучого терміналу було заплановано з середини січня.
Введення в експлуатацію терміналу в Любміні (Німеччина), для якого на початку грудня минулого року прибув танкер з першою партією зрідженого природного газу. За даними Deutsche Regas, на судні Sea Peak Hispania було завантажено 140 000 кубометрів ЗПГ з Єгипту. У майбутньому Sea Peak Hispania стане тимчасовим сховищем ЗПГ на Балтійському морі. Танкери меншого розміру повинні транспортувати ЗПГ звідти через мілководдя Грайфсвальд-Бодден до фактичного терміналу в Любміні.
Канцлер Німеччини Олаф Шольц на відкритті терміналу ЗПГ у Вільгельмсхафені (Німеччина) підкреслив, що якщо після цього терміналу будуть завершені й інші заплановані об’єкти в Любміні, Брунсбюттелі та Штаді, «тоді можна буде сказати: Німеччина гарантувала свою енергетичну безпеку», енергопостачання Німеччини буде «незалежно від трубопроводів із Росії».
На прикладі дій політичного керівництва Німеччини ми бачимо, що багаторічна ставка Німеччини на Росії як на головного постачальника енергоносіїв трубопровідним транспортом, яка зробила німецьку економіку найбільш залежною від країни, яка розв’язала в Європі велику війну і використовує постачання газу як зброю, втратила свою актуальність, а поступово нарощування темпу з ігнорування та блокади росії з урахуванням війни в Україні, позбавляє її можливості панування на ринку енергоносіїв у Європі, доходів від продажу енергоресурсів, що значно підриває економіку Росії – країни агресора, унеможливлюючи газ для використання як важіль тиску на політичні погляди країн Європейського співтовариства. Наприклад, у Франції, країні – головному споживачі ЗПГ у Європі – рівень використання потужностей регазифікації досяг 92%. У Нідерландах (через них отримує ЗПГ також Німеччина — головний газовий ринок Європи) — 90%. Найбільш ліквідні та інтегровані з іншими країнами національні ринки вже майже максимум задіяли можливості прийому ЗПГ. Вільні потужності терміналів помітні насамперед на ринках, які використовують ЗПГ для потреб і які добре забезпечені трубопровідним газом. Литва використовує свої регазифікаційні потужності лише на 13%, Польща — на 21%, Греція — на 38%, що говорить про наявний потенціал використання ЗПГ терміналів, зважаючи на будівництво та введення в експлуатацію нових, значно збільшують частку ЗПГ на європейському ринку (на Сьогодні частка ЗПГ становить близько 40%).
Незважаючи на викладені вище факти, додатково слід звернути увагу на можливу активізацію транспортування газу трубопроводами, що проходять територією Туреччини, Болгарії і далі в єдину європейську газотранспортну систему. Так, у переговорах, які відбулися між Президентом Туреччини Реджеп Тайіп Ердоганом і путіним, порушувалося питання про створення в Туреччині «газового хаба». Розглядаючи схему поставок російського газу ми бачимо, що росія постачає газ до Туреччини двома трубопроводами через Чорне море: «Блакитному потоку» (потужність – 16 млрд м3 на рік), запущеному в лютому 2003 року, та «Турецькому потоку» (дві нитки по 15,75 млрд м3), який почав працювати у січні 2020-го. “Блакитний потік” призначений для постачання газу лише на внутрішній турецький ринок. Одна нитка «Турецького потоку» використовується для постачання газу турецьким споживачам, друга – для постачання країн Південної та Південно-Східної Європи, включаючи Болгарію, Грецію, Македонію, Румунію, Сербію, Угорщину, Боснію та Герцеговину.
На нашу думку, теоретично проклавши дном Чорного моря новий газопровід росія може збільшити обсяги поставок до Туреччини, але існує низка технічних і політичних проблем, які роблять цей проект на даній стадії вельми сумнівним. Туреччина не володіє спеціальним флотом для прокладання підводних газопроводів, а іноземні компанії, які мають відповідне обладнання та досвід роботи в глибоких водах (глибина від 1000 м і більше), не матимуть можливості виконати контракти з прокладання через існуючі економічні санкції щодо Росії. Важливим аспектом є те, що на території Туреччини відсутні сховища природного газу у великих обсягах, оскільки за існуючою у світі практикою для зберігання газу використовуються порожнечі відпрацьованих родовищ, у Туреччині таких відпрацьованих родовищ на сьогоднішній день немає.
Для подальшого його продажу та транспортування до Європи необхідно збільшити пропускну спроможність газотранспортної системи Болгарії та Балканських країн, для чого потрібно отримати схвалення Євросоюзу, що на сьогоднішній день проблематично через політичні погляди щодо Росії та розв’язану нею війну проти України.
Таким чином, незважаючи на існуючий енергетичний потенціал Росії, вплив і використання енергоресурсів як важіль тиску на світові політичні погляди значно послабшало, що підтверджується діями країн Євросоюзу щодо пошуку нових, альтернативних російським, надійних джерел енергоресурсів.
Про те, як агресор використовуватиме потужності «морських вітропарків», якою є доля «кримської АЕС» і як це пов’язано з європейськими компаніями в наступному матеріалі розслідування…
Автор матеріалу: експерт-кореспондент АРК, Лео Граль
