Агресія, пропаганда та окуповані території: вимір кваліфікації геноциду

Окупація Криму, Донецьку та Луганську а потім й масштабна російська агресія загострила актуальність міжнародного кримінального права, включно з імплементацією Конвенції про попередження геноциду та покарання за нього [1], та Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Тому експертом АРК професором Борисом Бабіним та адвокатом Олександром Позняком було проведене окремий та апробований у авторитетному виданні «Право України» аналіз ставлення українських правотворців та суду до категорії геноциду і форм протидії цьому міжнародному злочину відповідно до глобального виміру, до історичного досвіду України та виходячи з реалій поточної російської агресії.

Оскільки формулювання геноциду у згаданій Конвенції та в Римському статуті є практично тотожними, та оскільки щодо Статуту Україною ще не здійснене процедуру ратифікації, то питання саме щодо національного закріплення конвенційних вимог мають радше формальний характер: насамперед вони стосуються офіційного тексту перекладу та відповідно публікації Конвенції 1948 року українською мовою.

Довгий час вітчизняні правники посилалися на російськомовний текст Конвенції 1948 року, оприлюднений на сайті Верховної Ради України (далі – ВРУ) та потім видалений [2]. Відсутність наразі у відкритих джерелах офіційно оприлюдненого перекладу Конвенції 1948 року українською мовою потребує на вирішення. Але така відсутність не впливає ані на юридичну силу для України цієї Конвенції, ані на чинність національного законодавства з протидії геноциду.

Втім ці питання є лише фоном для більш складних викликів: стосовно відображення та й застосування у національному законодавстві та у судовій практиці приписів Конвенції 1948 року. Тому варто оцінити стан відображення категорії геноциду та протидії йому у вітчизняному законодавстві та у судовій практиці, особливо стосовно актів та судових рішень, виявлених у відкритих джерелах двох років російського вторгнення; це слід вважати метою цієї статті.
У такому масиві нормативних актів варто виділити загальне та спеціальне ставлення до категорії геноциду. Судову практику необхідно оцінити, насамперед щодо оприлюднених рішень у кримінальних провадженнях та й порівняти відповідну динаміку із ситуацією, яка спостерігалася до 2022 року.

До 2014 року в Україні практичний вимір застосування норм Конвенції 1948 року, та й Конвенції ООН про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року [3], був обмеженим. У Кримінальному кодексі України 1960 року відповідний склад злочину геноциду не містився узагалі. Кримінальний кодекс України 2001 року (далі – ККУ) [4] запровадив статтю 441, перша частина якої встановила відповідальність за геноцид та надала йому визначення, яке у цілому відповідає Конвенції 1948 року. Друга частина статті передбачила відповідальність за окремий склад злочину, а саме – за публічні заклики до геноциду, а також за виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або за розповсюдження таких матеріалів.

Відповідно до частини 4 статті 12 та частини 5 статті 49 ККУ, злочин, передбачений частиною 2 статті 442 ККУ, є нетяжким, та на нього поширюється строк давності. Але, відповідно до частини 4 статті 27 ККУ, відповідальність для підбурювачів у вчиненні геноциду, як до осіб, що «умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилили іншого співучасника до вчинення кримінального правопорушення», має наставати не за частиною 2 статті 442 ККУ, а саме за частиною 4 статті 27 та частиною 1 статті 442 ККУ.

Згідно з вимогами статті 2 Конвенції 1968 року, у разі скоєння геноциду, її положення застосовуються до осіб, які не тільки виступають як виконавці або співучасники таких злочинів, але й щодо осіб, які безпосередньо підбурюють (англ. «incite» та франц. «d’incitation») інших осіб до скоєння цих злочинів, або беруть участь у змові для їх вчинення, незалежно від ступеня їх завершеності, так само як і до представників державної влади, що допускають їх вчинення.

У Конвенції 1948 року в статті 3 передбачається покарання для осіб, які вчинили відповідно геноцид; змову з метою геноциду; пряме та публічне підбурювання (англ. «direct and public incitement» та франц. «l’incitation directe et publique») до здійснення геноциду (пункт «с» статті); замах на геноцид; співучасть у геноциді. Таким чином, межа відносно підбурювання у вчиненні геноциду як міжнародного злочину та відповідно – щодо публічних закликів до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду за частиною 2 статті 442 ККУ є гострим та актуальним питанням, яке потребує й на аналіз судової практики, особливо зважаючи на постійні відповідні злочинні діяння кримських колаборантів.

До 2014 року єдиним верифікованим українським судовим процесом у цій сфері була кримінальна справа № 1-33/2010 про Голодомор-геноцид 1932-1933 років в Україні. Її специфікою було те, що кримінальний процесуальний закон того часу передбачав можливість судового розгляду справи щодо померлих обвинувачених. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПКУ) 2012 року такої процедури не передбачає, за виключенням реабілітації.

У справі № 1-33/2010 суд встановив злочинний механізм, за яким були створені життєві умови, розраховані на фізичне знищення частини української національної групи, а саме українського селянства. Суд зробив обґрунтований висновок, що в Україні був організований і вчинений геноцид, внаслідок якого було знищено 3941 тисяч осіб, та кваліфікував дії винних (Сталіна (Джугашвілі), Молотова (Скрябіна), Кагановича, Косіора, Постишева, Чубаря та Хатаєвича саме за частиною 1 статті 442 ККУ. Справа № 1-33/2010, як констатують експерти, підтвердила, відповідно до положень статті 6 Конвенції 1948 року та статті 62 Конституції України, що перевірку викладених в провадженні фактичних обставин вчинення геноциду та ухвалення рішення щодо закриття справи через смерть осіб має здійснити саме суд [5].

Інший описаний дослідниками висновок цієї справи стосується зворотної дії статті 442 ККУ, згідно з положеннями міжнародного права. Цей принцип містить стаття 1 Конвенції 1968 року, за якою геноцид є караним злочином, навіть якщо ці дії не є порушеннями внутрішнього законодавства країни, де були вчинені. Стаття 7 Європейської конвенції про права людини (далі – ЄКПЛ) передбачає, що заборона зворотної дії кримінального закону не є перешкодою для судового розгляду, та для покарання особи за діяння, які на час її вчинення були злочином згідно з загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями [6].

Після 2014 року тривалий час основним доступним для певного аналізу кримінальним провадженням була справа про геноцид кримськотатарського народу. Як випливає з оприлюднених процесуальних судових рішень, це кримінальне провадження (далі – КП) 22015000000000401 2015 року, що стосується насильницького переселення протягом травня-липня 1944 року понад 225 тисяч кримських татар та осіб інших національних груп з території Криму до непристосованих для проживання районів, вчиненого представниками органів державної влади СРСР за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 ККУ [7].

18 травня 2016 року у цій справі було складене повідомлення про підозру Сталіну (Джугашвілі) та Берії, про що було офіційно повідомлене на виконання вимог статей 276-278 КПКУ 18 травня 2017 року [8] Надалі це КП було зупинене на підставі пункту 3 частини 1 статті 280 КПКУ [9], тобто через «наявну необхідність виконання процесуальних дій у межах міжнародного співробітництва». До 2022 року категорія геноциду вживалася й у нормативно-правових актах України насамперед щодо Голодомору та депортації кримських татар.

Інші судові справи періоду до 2022 року згадували геноцид насамперед у вимірі відмови слідства та суду кваліфікувати певні діяння за статтею 442 ККУ, як того вимагали заявники; такі відмови були очевидно обґрунтовані та вимагали від суду оцінки фабули злочину геноциду. Це відбулося у КП 22018040000000075, яке почалося у 2018 році на виконання ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду Дніпропетровська про «вчинення невстановленими особами органів місцевого самоврядування на території смт Гвардійське та смт Черкаське Новомосковського району …умисних дій, направлених на створення для жителів вказаних населених пунктів життєвих умов, розрахованих на повне або часткове їх фізичне знищення»; надалі ця справа розслідувалася в рамках більш релевантних норм, а саме статей 364 та 191 ККУ [10].

У цілому до 2022 року громадяни писали заяви про «геноцид» під явним впливом окремих деструктивних політичних гасел, невірно кваліфікуючи ймовірно протиправні діяння у сфері ненадання комунальних послуг або забруднення навколишнього середовища, чи навіть про «умисне вчиненні дій з метою повного позбавлення життя заявника, членів його сім’ї, створення життєвих умов, розрахованих на повне фізичне знищення, тобто вчинення геноциду» [11]. Іноді такі заяви від громадських структур носили явно політичний декларативний характер [12], й окремі такі звернення можна спостерігати й сьогодні [13].

Окремо слід вказати на КП 42014000000000980, порушене у вересні 2014 р. Генпрокуратурою України за нормами статей 127, 146, 147, 258-3, 343, 344, 372, 375, 438 та 442 ККУ. Ця справа, як випливає з тексту рішень слідчих суддів, була процесуальним реагуванням на повідомлення російської пропаганди про нібито «вчинення злочинів» у зоні провадження антитерористичної операції військовослужбовцями Збройних Сил України, справа була й реагуванням на ведення відповідних «кримінальних справ» слідчим комітетом рф.

Надалі постановою старшого слідчого в особливо важливих справах Генпрокуратури України в грудні 2018 року це КП було закрито на підставі пункту 2 частини 1 статті 284 КПКУ, тобто через відсутність в діянні складу кримінального правопорушення. Далі представники 26 осіб оскаржили цю постанову до слідчого судді та вимагали закрити КП на підставі пункту 1 частини 1 статті 284 КПКУ тобто через відсутність події злочину, і слідчий судді відмовив їм у її скасуванні постанови [14].

Надалі це КП було повторно закрито у липні 2019 року заступником начальника слідчого відділу управління Генпрокуратури України з розслідування злочинів, вчинених на тимчасово окупованих територіях, так саме через відсутність в діянні складу кримінального правопорушення; й так саме окремі особи безуспішно просили слідчого суддю закрити КП на іншій підставі [15]. Втім рішення слідчих суддів у цьому КП саму категорію геноциду детально не аналізують.

Масштабна російська агресія зумовила кардинальні зміни відповідного нормотворчого процесу: з червня 2022 року було схвалене до сорока актів законодавства, у яких згадується категорія геноциду; насамперед це звернення та заяви, затверджені постановами ВРУ. Ці акти застосовують категорію геноциду щодо російського вторгнення, насамперед використовуючи термін геноцид Українського народу; прикладом, це постанова ВРУ 2023 року № 2903-IX [16]. Звернення ВРУ 2022 року № 2559-IX констатує, що повномасштабне вторгнення в Україну має всі ознаки геноциду Українського народу [17]; Звернення ВРУ 2022 року № 2560-IX підкреслює, що діями, які здійснюються за наказом вищого військово-політичного керівництва рф та підтримуються більшістю її громадян, серед іншого вчиняється геноцид Українського народу [18].

Звернення ВРУ 2023 року № 2942-IX констатує, що 24 лютого 2022 року рф перейшла до відкритої збройної агресії, що супроводжується, серед іншого, злочинами геноциду, та що рф вчиняє геноцид Українського народу [19]. Заява ВРУ 2022 року № 2630-IX вказує, що повномасштабне збройне вторгнення рф супроводжується, серед іншого, актами геноциду Українського народу. Заява вимагає притягнення рф, її політичного та військового керівництва до відповідальності за вчинення серед іншого й геноциду Українського народу [20].

Потребу саме такого притягнення рф, її політичного та військового керівництва до відповідальності констатує й Заява ВРУ 2022 року № 2632-IX, відзначаючи й реалізацію рф політики геноциду [21]. Те, що неспровоковане повномасштабне збройне вторгнення рф супроводжується серед іншого й геноцидом Українського народу, констатують й Заява ВРУ 2022 року № 2692-IX [22] та Звернення ВРУ 2023 року № 2901-IX [23]. Звернення ВРУ 2023 року № 2899-IX визначає війну, розв’язану рф за підтримки білорусі проти України, як спрямовану на геноцид Українського народу [24] Заява ВРУ 2022 року № 2787-IX констатує вчинення під час повномасштабного вторгнення рф близько 35 тисяч воєнних злочинів та актів, що мають ознаки геноциду Українського народу [25]; про такий геноцид вказує й постанова ВРУ 2023 року № 3260-IX [26].

Постанова ВРУ 2022 року № 2829-IX вказує на такі складові діянь рф, як збройну агресію проти України, геноцид Українського народу та депортацію українців [27]. Окремі акти ВРУ містять інші формулювання щодо об’єкту геноциду; так, Заява ВРУ 2023 року № 3468-IX каже про геноцид українського населення на захоплених державою-агресором територіях України [28]. Звернення ВРУ 2022 року № 2594-IX пише, що широкомасштабне збройне вторгнення російських збройних сил в Україну супроводжується актами геноциду [29], подібне формулювання має Заява ВРУ 2023 року № 2961-IX [30]. Звернення ВРУ 2023 року № 3118-IX каже про триваючу геноцидальну війну рф проти Українського народу [31].

Втім саме категорія геноциду Українського народу є найбільш сталою щодо оцінки діянь агресора; крім описаних актів, її вживає спільна Заява від 2 липня 2022 року, що каже про агресію з боку рф, яка має на меті серед іншого й геноцид Українського народу [32]. Суб’єктами вчинення такого геноциду вказані нормативні акти йменують й рф як державу, й політичне та військове керівництво рф й інших осіб, прикладом – керівництво та учасників «групи вагнера», що вказує постанова ВРУ 2023 року № 2903-IX [33]. Заява ВРУ 2023 року № 2961-IX констатує вчинення збройними силами рф та підконтрольними їй збройними формуваннями серед іншого злочину геноциду, спрямованого на знищення Українського народу [34]. Заява ВРУ 2023 року № 3078-IX відносить систематичні організацію та здійснення геноциду до характерних ознак та наслідків рашизму [35].

Акти ВРУ встановлюють й складові самого геноциду Українського народу, а саме: насильницьку депортацію на територію держави-агресора або в межах тимчасово окупованих територій України тисяч українських дітей, включаючи прагнення знищення їхньої національної ідентичності (Звернення ВРУ 2022 року № 2306-IX [36]; Звернення ВРУ 2023 року № 2947-IX [37]; Звернення ВРУ 2023 року № 3099-IX [38]); систематичні умисні вбивства цивільного населення ракетною зброєю (Заява ВРУ 2022 року № 2595-IX [39]); заздалегідь сплановані удари по об’єктах енергетичної інфраструктури України, їх методичне знищення (Заява ВРУ 2022 року № 2788-IX [40]); цілеспрямоване знищення рф Українського народу, об’єктів культурної спадщини, закладів освіти й охорони здоров’я, звичайних багатоповерхових житлових будинків (Звернення ВРУ 2022 року № 2742-IX [41] та Звернення ВРУ 2023 року № 2901-IX [42]) та й підрив греблі Каховської гідроелектростанції (Звернення ВРУ 2023 року № 3142-IX [43]).

Крім констатації геноциду Українського народу та його засудження, акти ВРУ пропонують іноземним країнам та міжнародним організаціям визнати злочинні дії рф в Україні геноцидом Українського народу; серед іншого, такі чи подібні формулювання містять описані вище Заява ВРУ 2022 року № 2788-IX; Звернення ВРУ 2022 року № 2742-IX та 2023 року № 2901-IX; постанова ВРУ 2023 року № 2942-IX. Окремі акти ВРУ вітають такі вчинені визнання: це Звернення ВРУ 2023 року № 2947-IX щодо резолюції Європарламенту від 16 лютого 2023 року та Звернення ВРУ 2022 року № 2504-IX щодо Резолюції Сейму Литви 2022 року [44]

Дещо парадоксально, але досліджені акти ВРУ описують обмежену кількість кроків щодо процесуального та організаційного реагування саме на геноцид Українського народу. Постанова ВРУ 2023 року № 2965-IX лише констатує, що за умов розслідування Офісом прокурора Міжнародного кримінального суду (далі – МКС) ситуації в Україні щодо скоєння на території України воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду «механізм проведення процесуальних дій на території України потребував удосконалення із врахуванням норм положень та повноважень» цього Офісу, передбачених Римським статутом [45].

Постанова ВРУ 2023 року № 2903-IX рекомендувала Офісу Генпрокурора активізувати співпрацю з МКС та підвищити ефективність організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням злочинів, вчинених в Україні учасниками «групи вагнера», включно із злочинами геноциду [46]. Згадана вище Заява ВРУ 2023 року № 2961-IX, згадуючи триваюче розслідування МКС, наголошує, що справедливе покарання та притягнення до відповідальності всіх осіб, винних у вчиненні злочину геноциду, є обов’язковими та непорушними умовами відновлення справедливості й миру в Україні.

Відповідна лаконічність спостерігається й у непарламентських підзаконних актах, так, Концепція, затверджена наказом Генпрокурора 2023 року № 103 констатує що «органи прокуратури в ході збройної агресії рф проти України зіштовхнулись із безпрецедентною кількістю воєнних та інших міжнародних злочинів (злочини проти людяності, геноцид, злочин агресії)» та пише, що «такі виклики зумовили необхідність невідкладних змін у підходах до розслідування кримінальних проваджень та реалізації пріоритетів діяльності органів правопорядку»; втім, якісь специфічні норми, саме щодо потерпілих і свідків геноциду, Концепція не містить [47].

Згадаємо й План дій з реалізації Стратегії зовнішньополітичної діяльності України, схвалений розпорядженням КМУ 2023 року № 327-р, якій у п. 11 у якості результату вказав: «притягнуто до відповідальності осіб, винних у геноциді українського народу», та у вимірі геноциду цей пункт передбачав здійснення МЗС України «правового супроводу у МС ООН позову проти рф щодо звинувачень у геноциді». Але цей позов не є справою про притягнення рф до відповідальності за вчинення геноциду, а МС ООН явно не є органом притягнення до відповідальності окремих осіб.

Більш прагматичним є пункт 14 цього плану, що передбачив залучення Офісом Генпрокурора, СБУ та МЗС України спроможностей Консультативної місії ЄС в Україні та інших профільних інституцій ЄС до розслідування, серед іншого, злочину геноциду, скоєного військовослужбовцями рф в ході збройної агресії проти України [48].

За умов масштабної російської агресії нових нормативних актів щодо Голодомору як геноциду виявлене небагато [49], але вони є конкретизованими. Крім Заяви ВРУ 2023 року № 3488-IX у зв’язку з 90-ми роковинами Голодомору [50] та Звернення ВРУ 2022 року № 2740-IX до міжнародних організацій та парламентів держав світу щодо визнання Голодомору геноцидом Українського народу [51], це План заходів на 2022-2023 роки у зв’язку з 90-ми роковинами Голодомору [52] та окремий пункт 117 описаного вище Плану дій № 327-р.

Ці акти передбачають основний вектор нормативного впливу у подальшому визнанні іноземними державами та міжнародними організаціями Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом Українського народу та у доведенні послідовності геноцидальної політики рф щодо України. Після початку масштабного російського вторгнення не виявлене нових нормативних актів щодо депортації кримськотатарського народу; водночас Заявою ВРУ № 2672-IX було засуджене російські злочин та політику геноциду Чеченського народу й констатувалося, що збройні сили рф вчинили, зокрема, геноцид Чеченського народу [53]. Звернення ВРУ 2022 року № 2633-IX констатувало, що росія століттями вчиняє геноцид поневолених народів, та що «навіть проводячи загарбницьку війну проти України, російська влада здійснює геноцид народів рф, зокрема використовуючи для цього оголошену нею мобілізацію» [54].

Втім у Законі України 2023 року № 3504-IX було викладене нову редакцію ст. 1 Закону «Про національні меншини (спільноти) України» та вказувалося, що необхідна для визнання «населеного пункту, в якому традиційно проживають особи, які належать до національної меншини (спільноти)», вимога щодо безперервного проживання певної спільноти «не застосовується до осіб, депортованих або постраждалих від геноциду за національною ознакою» [55].

Серед інших новел українського законодавства наведемо Середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності галузевого рівня на 2023 рік, які, в редакції постанови КМУ 2023 року № 1321, передбачають створення інтегрованих електронних систем пошуку архівної інформації про жертв геноциду [56], та Критерії оцінювання видавничої продукції, що дозволена до ввезення та розповсюдження на території України, схвалені наказом Держкомтелерадіо України 2023 року № 5, відповідно до статті 3 яких не може ввозитися та розповсюджуватися видавнича продукція, що містить матеріали, зміст яких спрямований на пропаганду геноциду [57].

Слід додати аналіз судової практики за статті 442 ККУ та одразу констатувати, що станом на січень 2024 р. рішень Верховного Суду або апеляційних судів у відповідних провадженнях ще не виявлене. Втім наразі у Єдиному реєстрі судових рішень виявлене щонайменш чотири вироки, винесені районними судами міста Києва (далі – РСМК), та відносно велика кількість ухвал слідчих суддів РСМК; ці судові рішення стосуються злочинів, передбачених частиною 2 статті 442 ККУ.

Усі виявлені вироки стосуються покарання за сукупності злочинів, включно з частиною 2 статті 442 ККУ; це вирок Дарницького РСМК 2022 року у КП 22022101110000092 щодо злочинів, передбачених статтями 109, 110, 436, 436-2, 442 ККУ, на 6 років та 6 шість місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна [58]; це й вирок Деснянського РСМК 2023 року у КП 22022000000000316 щодо злочинів, передбачених статтями 109, 110, 436-2, 442 ККУ, на 3 роки позбавлення волі без конфіскації майна [59].

Це й вирок Шевченківського РСМК 2023 року у КП 42022000000000379 винесений in absentia щодо злочинів, передбачених статтями 109 та 442 ККУ на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна [60]; це також вирок Шевченківського РСМК 2023 року у КП 42022000000000377 винесений in absentia щодо злочинів, передбачених статтями 442, 110, 109 ККУ на 10 років позбавлення волі з конфіскацією [61].

У КП 22022101110000092 та й у КП 22022000000000316 йшлося про розміщення обвинуваченими, громадянами України та мешканцями Києва протиправних публікацій в соцмережах. Доказом вини саме щодо злочинів, передбачених частиною 2 статті 442 ККУ були окремі експертні висновки; при цьому у КП 22022000000000316 підсудний вину визнав, а у КП 22022101110000092 вина була визнана обвинуваченим, менеджером супермаркету, частково; він заявляв суду, що начебто «закликав виключно до знищення військовослужбовців Збройних Cил України, а не громадян України за їх національною ознакою та ідентичністю»; ці «аргументи» були судом саме щодо кваліфікації за частиною 2 статті 442 ККУ відкинуті.

Обидва КП у вимірі частини 2 статті 442 ККУ стосувались декількох публікацій, але питання сукупності злочинів судом не ставилося; з вироків випливає, що засуджені громадяни України ймовірно не створювали тексти публікацій, а саме їх поширювали. Щодо вироків Шевченківського РСМК in absentia аналіз інформації порталу «Судова влада» свідчить, що у КП 42022000000000379 було засуджене громадянина рф та пропагандиста агресора Антона Кузнєцова-Красовського; а у КП 42022000000000377 відповідно засуджене громадянина рф та пропагандиста агресора Армена Гаспаряна.

Тут суд першої інстанції встановив, що обвинувачені як ключові фігуранти російського телеканалу «RT» самі виготовляли матеріали із закликами до геноциду та потім їх розповсюджували; суд кваліфікував за частиною 2 статті 442 ККУ діяння Армена Гаспаряна, який «з метою виправдання необхідності здійснення геноциду українського народу, закликаючи до нього, постійно здійснює підміну понять «націоналізму» на «нацизм», достовірно розуміючи різницю цих термінів та свідомо вводячи в оману осіб, до яких направлені його заклики».

Суд констатував, що відповідно до судових лінгвістичних експертиз у книзі Гаспаряна міститься інформація щодо необхідності часткового знищення групи осіб або окремих представників з числа української нації на основі їх національної та ідеологічної приналежності [62]. Щодо Кузнєцова-Красовського суд послався на експертний висновок, про те, що у публікаціях обвинуваченого містився «заклик до геноциду українського народу шляхом позбавлення життя та фізичного знищення його представників. Цей заклик є публічним і виражений у висловлюваннях імперативної (спонукальної) модальності».

Додамо, що як випливає з ухвал Шевченківського РСМК, у КП 42022000000000424 триває спеціальне досудове розслідування за статтями 109 та 110, частиною 2 статті 442 ККУ; предметом справи є написана громадянином рф стаття у якій він, як констатує суд, «системно, безкомпромісно та безальтернативно просував свої ідеї» про нібито «неспроможність української держави до подальшого існування, неповноцінність та другосортність української нації, а також про необхідність її знищення» [63].

Аналіз порталу «Судова влада» свідчить, що у цій справі йдеться про пропагандиста Тімофєя Сергейцева. Він написав опубліковану в квітні 2022 року державним інформагентством «РІА Новості» злочинну статтю, де просуваються геноцидальні заклики проти Українського народу. Інша справа, за статтею 436, частиною 2 статті 442 ККУ, триває у КП 42022000000001149 [64]; та аналіз порталу «Судова влада» свідчить, що у ній обвинуваченим є пропагандист рф Єгор Холмогоров, «колега» згаданого Антона Кузнєцова-Красовського та автор терміну «русская вєсна».

Ухвали слідчих суддів РСМК в інших провадженнях свідчать, що кваліфікація діянь розповсюдження матеріалів із закликами до геноциду, ґрунтується саме на експертних висновках, які цитують судді. Прикладом у КП 22023011000000177 за статтями 109, 110, 161, 436-2, частиною 2 статті 442 ККУ, суддя цитує такий висновок лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи; він, на відміну від описаних вище справ, є спільним та встановлює, що заяви обвинуваченого «закликають до геноциду, насильницької зміни конституційного ладу, зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, у поєднанні із розпалюванням національної ворожнечі, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі». Примітно, що у цій справі суд відмовився затвердити угоду про визнання винуватості громадянина України та аналізує справу по суті [65]; огляд порталу «Судова влада» свідчить, що відповідною особою є Александр Сосинович; колишній коректор «прогресивної соціалістичної партії України».

Відповідні експертні формулювання, цитовані суддями РСМК, мають певну варіативність; так, у КП 42022000000001152 за частиною 2 статті 442, статті 110 ККУ висновком експерта встановлено наявність у публікаціях підсудного «висловів, які містять публічні заклики до геноциду Українського народу, до зміни меж території і державного кордону України, а також ознаки розпалювання ворожнечі за національною ознакою» [66]. У КП 22022101110000656 за статтями 436-2, 436, 442, 110, 109, 258-2 ККУ висновком експерта встановлено, що у текстових матеріалах дописів, розміщених на сторінці обвинуваченого «містяться публічні заклики до геноциду українського народу, тобто до повного фізичного знищення групи осіб з числа української нації (патріотично налаштованих українців) на основі їх національної та ідеологічної приналежності» [67].

У КП 42022000000001226 за статтею 110, частиною 2 статті 442 ККУ, висновком лінгвістичної експертизи зазначено, що у публікаціях та виступі обвинуваченого громадянина рф «містяться публічні заклики мовця до цільової аудиторії фізично знищити, вбити «носителей идеи» українізації, тобто до «знищення української культури, мови, звичаїв тощо»; це експерт кваліфікує як заклик обвинуваченим до геноциду [68]. Крім наведених КП, частина 2 статті 442 ККУ є предметом розслідування, як правило у сукупності злочинів, щонайменш у КП 42022000000001149 in absentia [69]; у КП 22023000000000733 in absentia [70]; у КП 42022000000001554 [71] та й у КП 42020010000000002 in absentia щодо мешканця окупованого Криму; останнє провадження цікаве нам тим, що воно було розпочате до початку масштабної агресії рф [72]. Відомості про справи за частиною 1 статті 442 ККУ у відкритому доступі відсутні.

Описані вище провадження ставлять питання щодо реальної та ідеальної сукупності злочинів у публікаціях, які містять протиправні заклики; якщо кваліфікація описаних вище громадян України щодо частини 2 статті 442 ККУ у зовнішнього спостерігача принципових питань не викликає, то ключові російські пропагандисти явно могли були оцінені судом не тільки щодо частини 2 статті 442 ККУ, але й у вимірі співучасті у вчиненні передбаченого частини 1 статті 442 ККУ геноциду.

Виникає й питання щодо виявлення передбачених частини 2 статті 442 ККУ діянь громадян України виключно у Києві: є ймовірність, що у інших регіонах України правоохоронні органи та суди надають таким діянням іншу кваліфікацію, не застосовуючи частини 2 статті 442 ККУ. Імплементація у національну правову систему категорії геноциду та протидії цьому міжнародному злочину за умов масштабної російської агресії та окупації Криму загострює актуальність напрацювання та подальшого аналізу судової практики за статті 442 ККУ. Така імплементація має відповідати як міжнародним стандартам, втіленим у практику МС ООН та МКС, так й принципу верховенства права.

Ключовими питаннями слід визначити схвалення алгоритмів розслідування геноциду та відповідної міжнародної співпраці; перспективи відображення у судовій практиці актів ВРУ щодо геноциду, схвалених за останні два роки, та аспекти розмежування співучасті у геноциді та публічних закликів до геноциду, виготовлення та розповсюдження матеріалів із такими закликами.

Найбільш гострим викликом наразі є відсутність вироків саме щодо частини 1 статті 442 ККУ, включно з покаранням співучасників геноциду Українського народу. Це питання має матеріальний вимір – щодо чіткої кваліфікації діянь таких осіб, особливо враховуючи описані акти ВРУ, які фактично оцінюють певні конкретні діяння як складові геноциду Українського народу. Це питання має й процесуальній вимір – щодо процесуальних перспектив суду над конкретними виконавцями чи іншими співучасниками геноциду, включно з підбурювачами до геноциду, до судового процесу над організаторами геноциду.

До основних викликів поточної ситуації слід віднести процесуальні ризики від тривалого розслідування відповідних проваджень та виклики, пов’язані з порушенням прав потерпілих від геноциду на розумний строк розслідування цього міжнародного злочину, гарантованих статтею 5 Конвенції 1948 р. та статтями 2 та 6 ЄКПЛ; відповідні виклики відображені й у окремих судових рішеннях щодо описаної вище справи про депортацію кримських татар [73]. Відповідні аспекти мають стати предметом нових наукових досліджень.
Література

1. https://treaties.un.org/doc/Treaties/1951/01/19510112%2008-12%20PM/Ch_IV_1p.pdf
2. https://web.archive.org/web/20211205170912/https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_155
3. https://old.gp.gov.ua/ua/mijbogato.html
4. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
5. https://pravoua.com.ua/ua/store/pravoukr/2024/
6. https://old.gp.gov.ua/ua/mijbogato.html
7. https://web.archive.org/web/20240109145431/https://reyestr.court.gov.ua/Review/59659658
8. https://web.archive.org/web/20240109150639/https://ark.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=208148&fp=301
9. https://web.archive.org/web/20240109145430/https://reyestr.court.gov.ua/Review/115411712
10. https://reyestr.court.gov.ua/Review/95738066
11. https://reyestr.court.gov.ua/Review/92433922
12. https://reyestr.court.gov.ua/Review/91766391
13. https://reyestr.court.gov.ua/Review/111112837
14. https://reyestr.court.gov.ua/Review/82126917
15. https://reyestr.court.gov.ua/Review/92748693
16. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2903-20
17. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2559-20
18. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2560-20
19. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2942-20
20. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2630-20
21. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2632-20
22. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2692-20
23. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2901-20
24. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2899-20
25. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2787-20
26. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3260-20
27. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2829-20
28. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3468-20
29. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2594-20
30. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2961-20
31. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3118-20
32. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0001100-22
33. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2903-20
34. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2961-20
35. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3078-20
36. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2306-20
37. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-20
38. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3099-20
39. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2595-20
40. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2788-20
41. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2742-20
42. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2901-20
43. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3142-20
44. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2504-20
45. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2965-20
46. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2903-20
47. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0103905-23
48. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/327-2023-р
49. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/768-2023-п
50. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3488-20
51. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2740-20
52. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1055-2022-р
53. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2672-20
54. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2633-IX
55. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3504-20f
56. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1321-2023-п
57. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1660-23
58. https://reyestr.court.gov.ua/Review/107195357
59. https://reyestr.court.gov.ua/Review/112569403
60. https://reyestr.court.gov.ua/Review/109397364
61. https://reyestr.court.gov.ua/Review/114881278
62. https://reyestr.court.gov.ua/Review/105339343
63. https://reyestr.court.gov.ua/Review/104950234
64. https://reyestr.court.gov.ua/Review/111941577
65. https://reyestr.court.gov.ua/Review/113393073
66. https://reyestr.court.gov.ua/Review/112421624
67. https://reyestr.court.gov.ua/Review/110510498
68. https://reyestr.court.gov.ua/Review/109915216
69. https://reyestr.court.gov.ua/Review/112103811
70. https://reyestr.court.gov.ua/Review/112890108
71. https://reyestr.court.gov.ua/Review/113512386
72. https://reyestr.court.gov.ua/Review/109413241
73. https://web.archive.org/web/20240312191217/https://reyestr.court.gov.ua/Review/117441982