26 січня Європейський суд з прав людини опублікував довгоочікуване рішення щодо прийнятності у справі «Україна та Нідерланди проти росії» [1]. Сказати, що рішення колосальне – не сказати нічого. Імовірно, це найбільше за обсягом рішення щодо прийнятності в історії Суду, яке за розміром перевищує докторську дисертацію.
Свої міркування європейські судді виклали у 949 параграфах. Для порівняння, рішення щодо прийнятності кримської скарги України проти росії, де ЄСПЛ констатував відповідальність агресора за події, що мали місце в Криму з лютого 2014 року, містить 505 параграфів [2], а в рішенні щодо прийнятності грузинської скарги на окупацію Південної Осетії, Суд обмежився сотнею [3].
Одним лише доказам того, що держава-агресор контролювала діяльність терористичних груп на сході України з 2014 року, присвячено 120 параграфів. Проаналізувати в одному тексті все рішення, чи навіть викласти всі питання, що розглянув Європейський суд з прав людини, немає ніякої можливості, тому назвемо лише декілька принципових пунктів.
Про що ця справа і до чого тут Нідерланди? Ситуацію дослідив експерт АРК, фахівець з міжнародного права Олексій Плотніков.
Справа виникла з чотирьох міждержавних скарг до Європейського суду з прав людини. 13 березня 2014 року та 25 серпня 2015 року Україна подала дві міждержавні скарги щодо подій в Криму та на сході України. Для впорядкування проваджень по різних регіонах, в 2018 році всі питання, що стосувалися Криму були об’єднані в одній скарзі «Україна проти росії» (щодо Криму)», а питання, що стосуються російських порушень в Донецькій та Луганській областях – у скарзі «Україна проти росії (щодо Східної України)».
В своїх скаргах Україна заявляє, що російські окупаційні «органи влади» проводять практику постійних порушень практично всіх статей Європейської конвенції з прав людини та протоколів до неї, зокрема, вбивають цивільне населення в воєнних діях та через позасудові розправи з цивільними та полоненими військовими, катують цивільних та військових, застосовують примусову працю, викрадення людей та незаконні затримання, нападають на журналістів, блокують мовлення українських медіа, знищують приватну власність, забороняють навчання українською мовою.
Це становить порушення статей 2 (право на життя), 3 (заборона катувань), 4 (заборона примусової праці), 5 (права на свободу і особисту недоторканість), 9 (свобода думки, совісті та релігії), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода зібрань та об’єднань), 14 (заборона дискримінації) Конвенції, статей 1 (право на власність), 2 (право на освіту), 3 (право на вільні вибори) Протоколу 1 до Конвенції 1950 року.
Ще одну скаргу Україна подала в 2014 році, і стосувалася вона викрадення трьох груп дітей в підконтрольних російським терористам районах сходу України та їхнього вивезення в російську федерацію. Це порушило статті 3, 5, 8 (право на приватне та сімейне життя) Конвенції та статтю 2 Протоколу 4 (свобода пересування).
В 2020 році свою скаргу проти росії подали Нідерланди. Вона стосується збитого в 2014 році літака рейсу МН17. На думку уряду Нідерландів, росія несе відповідальність за загибель нідерландських громадян у збитому авіалайнері, а її відмова від чесного розслідування спричинила страждання близьким загиблих. Це порушило статті 2, 3 та 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції.
Яке рішення ухвалив ЄСПЛ?
Дане рішення є рішенням про прийнятність скарги, тобто про те, чи має право суд розглядати дану справу. Російські представники ще до вигнання держави-агресора з Ради Європи встигли заявити, що Суд нібито не може розглядати справу, оскільки нібито «росія не є стороною конфлікту в Україні», нібито «заявлені порушення не потрапляють під юрисдикцію рф», нібито «в скаргах України та Нідерландів відсутні надійні докази», а наявні докази нібито «сфальсифіковані».
Щодо скарги Нідерландів росіяни також стверджували, що відповідальність за його знищення нібито несе Україна, оскільки це трапилося в українському повітряному просторі. Російська сторона навіть обвинуватила українську у нібито «зловживанні правом на звернення до ЄСПЛ». Систематизовано позицію України та «аргументи» росії описані в нарисі, підготовленому УГСПЛ [4].
Європейські судді відкинули всі заперечення відповідача, за деякими незначними виключеннями, та визнали скарги України та Нідерландів прийнятними. Це означає, що Суд перейшов до розгляду справи по суті для вирішення остаточного рішення. Щоправда, росія вже не братиме участь в процесі, хоча і має на це право. Хоча Європейський суд визнав, що може розглядати скарги на порушення, скоєні рф до 16 вересня 2022 року, а отже і рф зберігає свої процесуальні права по таким справам [5], від подальшої участі у справі відмовилась сама російська сторона.
Ухвалене рішення важливе для подальшого розгляду справи, проте не варто очікувати на швидке ухвалення рішення по суті, тобто щодо того, чи були дійсно скоєні відповідні порушення та щодо компенсації жертвам. Наприклад, в справі «Грузія проти Росії (ІІ)», що стосувалася російської агресії 2008 року, рішення про прийнятність ухвалили в 2011 році, а рішення по суті – лише в 2021.
Хороша новина в тому, що рішення про прийнятність міждержавної скарги з високою імовірністю означає, що Суд застосує той самий підхід до більш ніж 8500 [6] індивідуальних заяв від фізичних осіб, що стосуються російської агресії. Це не означає автоматично прийнятності таких заяв, але спрощує завдання заявникам, зокрема через визнання Судом права заявників не вичерпувати «внутрішні» засоби правового захисту щодо рф.
Докази окупації та кримський слід
Основний висновок ЄСПЛ, що дозволить притягнути державу-агресора до відповідальності за порушення прав людини в східних областях України, в тому, що російська федерація здійснювала ефективний контроль терористичних груп на сході України щонайменше з 11 травня 2014 року – дати злочинних «референдумів», організованих підконтрольними рф терористичними організаціями. На обґрунтування такого висновку Суд послався на заяви російських та окупаційних «посадовців», звіти міжурядових та неурядових організацій, в тому числі, «Bellingcat» та «Truth Hounds».
Що стосується «доказів», наданих російськими адвокатами, Суд прямо зазначив, що «в письмових поданнях, наданих урядом-відповідачем спостерігається явний брак відвертості та прозорості». Наприклад, це стосувалося навмисного замовчування зв’язків Ігоря Гіркіна з ФСБ. Той факт, що російська сторона не змогла пояснити характеру участі Гіркіна в подіях в Криму був встановлений раніше в рішенні щодо прийнятності по кримській справі, та був підтверджений в новому рішенні.
Суд проаналізував докази воєнної підтримки терористів російською державою, її впливу на воєнну стратегію, постачання зброї та обладнання, підготовку, артилерійське прикриття, що отримували збройні формування агресора з російського боку кордону, політичну та економічну підтримку. З урахуванням цього, судді визначили, що «без тіні сумніву…в період, що розглядається, …утворення діяли під вирішальним впливом, оперативним керівництвом та з воєнною підтримкою російської федерації…Вони повністю залежали від росії у фінансуванні, яке спочатку надавалося особами, близькими до президента, а пізніше напряму державними фондами».
Суд додав, що «вони залежали від воєнної та політичної підтримки росії через інфільтрацію співробітників російських спеціальних служб, які підбурювали збройне повстання… Багато ключових російських воєнних та політичних лідерів, що були замішані у переворот в Криму та подальшу окупацію, негайно переїхали, аби стати частиною «інституцій»…. Пан Гіркін прямо брав участь в захопленні будівлі Кримського парламенту 27 лютого 2014 …а пан Бородай працював «радником» пана Аксьонова».
Аргумент російської сторони про те, що терористи «купили зброю в воєнторзі» на Європейський Суд враження не справив. В рішенні відзначається, що «припущення уряду-відповідача, що сепаратисти могли придбати зброю та обладнання на ринку зброї» необґрунтоване, оскільки «в меморандумах уряду-відповідача не міститься пояснень щодо того як функціонує такий ринок озброєнь, хто є ключовими гравцями, та як і від кого саме [терористичні формування] могли отримати зброю та обладнання, виявлені у Східній Україні».
Окремо Суд роз’яснив, що російська федерація несе відповідальність за порушення прав людини на окупованих територіях, оскільки через її ефективний контроль над терористичними утвореннями на контрольовані ними райони поширювалася її територіальна відповідальність щодо Конвенції. Інше питання в тому, чи несе вона відповідальність за порушення, які трапилися внаслідок її дій, але в районах під українським контролем, наприклад, за загибель цивільних через обстріли. Тут Суд стикнувся з проблемою, яку він сам раніше створив у справі «Грузія проти росії (ІІ)». В ній, зокрема, було зазначено, що росія не мала юрисдикції щодо загибелі цивільних осіб внаслідок бойових дій, оскільки в хаосі бойових дій війни 2008 року не здійснювала ефективного контролю грузинської території.
Прикметне, що вже в рішенні про прийнятність Суд відкинув відповідне заперечення російської сторони щодо збиття літака рейсу МН17, оскільки він був збитий над територією, що контролювалася російськими окупаційними силами. Водночас, в тому, що стосується інших порушень прав людини під час бойових дій, Суд вказав, що відповідні вимоги прийнятні, але на стадії розгляду справи по суті слід окремо розглянути кожен випадок на предмет того, чи можна до нього застосувати стандарт справи «Грузія проти росії (ІІ)», тобто чи можна вважати, що рф несе відповідальність за кожний випадок порушень прав під час активних бойових дій.
Наразі уявляється, що всі або більша частина таких скарг все ж може бути розглянута. Як пише британський експерт Марко Міланович, «я просто не бачу яким чином суд з прав людини, що засідає в Європі, який ми маємо зараз, зможе сказати, що знищення українських міст, таких як Маріуполь, через масове застосування вибухової зброї, не є справжнім питанням прав людини» [7].
Адміністративна практика порушень прав людини
Подання будь-якої скарги до ЄСПЛ, в тому числі міждержавної, вимагає, аби заявник спочатку зробив все можливе, для вирішення питання в національній правовій системі. Так зване правило вичерпання національних засобів захисту передбачає звернення до державних органів, компетентних виправляти порушення (як правило, судів). Проте дотримання цього правила не вимагається, якщо заявник доведе, що в державі склалася так звана «адміністративна практика» порушень прав людини, тобто порушення коять чи толерують самі державні органи, що робить звернення до таких органів неефективним [8].
Позиція України полягала в тому, що вона не зобов’язана звертатися з позовами про порушення прав людини до російських судів через адміністративну практику, яка склалася в рф та на окупованих територіях.
Суд з цим аргументом погодився, визнавши, що в діях агресора може вбачатися адміністративна практика нападів на цивільних осіб та цивільні об’єкти (в тому числі, це стосується знищення малайзійського літака), катувань та розправ над цивільними особами та полоненими українськими солдатами, примусової праці, викрадень, незаконних арештів та позбавлення волі, нападів та залякування представників релігійних конфесій, що не належать до «офіційного російського православ’я», нападів на журналістів та блокування мовлення українських медіа, знищення, розграбування та присвоєння приватної власності, заборони освіти українською мовою та дискримінації за національною ознакою.
Крім того, Суд визначив можливу наявність адміністративної практики порушення заборони нелюдського поводження, незаконного позбавлення свободи та права на приватне та сімейне життя та порушення свободи пересування у випадках викрадення українських дітей та їх вивезення до росії.
Перемога, але не в суху
Вирішуючи питання прийнятності у складних справах, які стосуються великої кількості порушень, ЄСПЛ нечасто визнає прийнятними абсолютно всі вимоги. Не стала виключенням і ця справа. Так, Суд визнав неприйнятним скаргу України на порушення статті 3 Протоколу 1 щодо неможливості для громадян на окупованих територіях взяти участь в виборах Президента України, оскільки цією статтею захищається право обирати законодавчі органи, а не голову держави. Україна ж в своїй скарзі не показала з достатньою ясністю, що йдеться про парламентські вибори.
Крім того, Суд відкинув один з аргументів України, що стосувався вивезення дітей до рф. Річ у тім, що Україна просила, якщо Суд не знайде підтверджень того, що порушення прав цих дітей становить адміністративну практику, розглянути ситуацію кожної дитини та дорослих, що їх супроводжували, як індивідуальну скаргу.
Суд наявність адміністративної практики визнав, а щодо можливості розгляду справ дітей саме як індивідуальних заяв зазначив, що органи влади України не вичерпали засоби правового захисту, доступні в росії. Зокрема він вказав, що рішення російського слідчого комітету, який не знайшов складу злочину у викраденні дітей, слід було оскаржити до російського суду. Хоча виграш був малоймовірним, це все ж не позбавляло Україну обов’язку звернутися до суду в росії як до національного засобу правового захисту.
Втім, визнання окремих подань неприйнятними не робить українську перемогу менш значущою. Зроблено головне: доведено, що російська федерація несе відповідальність за ситуацію з правами людини в окупованих районах Донецької та Луганської областей з 2014 року. Тактика «нас там нема» провалилася, і перекласти відповідальність на Україну не вийшло. Цим заданий стандарт для розгляду індивідуальних скарг та створено основу для стягнення компенсацій з агресора.
- https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-222889%22]}
- https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-207622%22]}
- https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-108097%22]}
- https://helsinki.org.ua/articles/ukraina-ta-niderlandy-proty-rosii-yespl-ukhvalyv-rishennia-u-mizhderzhavniy-spravi-shchodo-viyny/
- https://echr.coe.int/Documents/Resolution_ECHR_cessation_membership_Russia_CoE_ENG.pdf
- https://www.justsecurity.org/84729/ukraine-netherlands-await-pivotal-rulings-in-cases-against-russia-from-previous-years-of-war/
- https://www.ejiltalk.org/the-european-courts-admissibility-decision-in-ukraine-and-the-netherlands-v-russia-the-good-the-bad-and-the-ugly-part-i/
- https://www.echr.coe.int/documents/admissibility_guide_eng.pdf
