Геноцид не відбувається сам собою. Притомну людину взагалі вкрай важко змусити вбити іншу людину, і якщо б це було просто, то сумнівно, що людство дійшло б до тієї стадії розвитку, на якій воно перебуває зараз.

Тим більше складно переконати цілу групу людей, що вони повинні винищити іншу групу, яка їм не загрожує.

Як сказав один з найбільших сучасних дослідників геноциду Тімоті Снайдер, «якщо ми заперечимо людській істоті людській характер, то унеможливимо етику. Піддатися спокусі назвати інших людей недолюдьми – це крок у напрямку до нацистської постави, а не від неї» [1].

Ключова техніка, якою користуються диктатори, замисливши геноцид – мова ворожнечі. І окупований Крим – ідеальний полігон для вивчення того як розвивалась мова ворожнечі щодо народів, які «мають нахабство» не визнавати, що їхні землі начебто «повинні належати» колишній імперії.

У ситуації розбирався експерт Асоціації юрист-міжнародник Олексій Плотніков.

Дуже коротко пояснимо про те що таке мова ворожнечі. ООН визначає мову ворожнечі як «будь-який акт комунікації, включаючи зображення, відео, пісні тощо, усний, письмовий чи поведінковий, який містить агресію, приниження чи дискримінацію стосовно людині чи групі просто на підставі того, ким вони є. Дискримінація може виникати на ґрунті релігійної чи етнічної приналежності, національності, раси, кольору шкіри, походження, статі, стану здоров’я, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності чи інших факторів» [2].

Дослідники говорять про піраміду ворожнечі, що складається з п’яти рівнів. На першому рівні – упередження що складаються зі стереотипів, побоювань, негативної інформації про певну групу. На другому – упереджені дії, такі як цькування, образливі назви, упереджений гумор, що ґрунтується на негативних стереотипах. На третьому –дискримінація в економіці, політиці, освіті, працевлаштуванні тощо. На четвертому – насильство на основі упереджень, в тому числі вбивства, побиття, підпали, зґвалтування, тощо. П’ятий рівень – геноцид, тобто цілеспрямована кампанія винищення певної групи [3].

Мова ворожнечі може передаватися багатьма засобами, в тому числі виражатися в усній чи письмовій мові, зображеннях, жестах, символах, предметах, діях. Визначною ознакою мови ворожнечі є те, що за допомогою таких засобів передається певне повідомлення, спрямоване на те, щоб дискримінувати чи принизити певну особу чи групу, яка вирізняється вродженими ознаками, пов’язаними з ідентичністю. Саме ідентичність є основною ціллю атаки за допомогою мови ворожнечі.

Мова ворожнечі може бути прямою та непрямою. Пряма мова ворожнечі виражається в неприхованих закликах до насильства чи знищення певної групи, її демонізації та дегуманізації. Непряма мова ворожнечі проявляється в приниженні та маргіналізації певної групи через зневагу до неї самої та важливих для неї символів через образи, погрози, саркастичне ставлення. В обох випадках метою є виділення групи, відділення її від іншої групи, розкол та поляризація суспільства, каналізація агресії в напрямку певної групи [4].

Мова ворожнечі вважається правопорушенням за законодавством більшості держав. Так, за статтею 161 Кримінального кодексу України, злочином вважаються умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, регіональної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлених прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [5].

Стаття 282 кримінального кодексу агресора криміналізує дії, спрямовані на збудження ненависті чи ворожнечі, а також приниження гідності людини або групи осіб за ознаками статі, раси, національності, мови, походження, ставлення до релігії, а також приналежності до будь-якої соціальної групи, скоєні публічно, в тому числі з використанням засобів масової інформації або інформаційно-телекомунікаційних мереж. Риторичним питанням, звісно є «поточна ефективність» цієї «норми права рф».

Міжнародне право вимагає від держав заборони мови ворожнечі. За статтею 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом [6].

За статтею 4 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, держави-учасниці зобов’язуються вжити негайних заходів, спрямованих на викорінення всякого підбурення до дискримінації, оголосити злочином всяке поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті, всяке підбурювання до расової дискримінації, а також усі акти насильства або підбурювання до таких актів, заборонити пропагандистську діяльність, яка заохочує расову дискримінацію та підбурює до неї [7].

З точки зору міжнародного кримінального права, масоване використання мови ворожнечі може розглядатися як частина злочину проти людяності, що полягає в переслідуванні «будь-якої групи або спільноти, яку можна ідентифікувати за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, гендерними…або іншими ознаками» [8].

В практиці міжнародного кримінального судочинства пропаганда ненависті неодноразово розглядалася як прояв злочину проти людяності чи геноциду. В справі Юліуса Штрайхера Нюрнберзький трибунал дійшов висновку, що «підбурювання до вбивств і знищення в час, коли євреїв Сходу вбивали в найжахливіших умовах явно становить переслідування на політичному та расовому ґрунті у зв’язку з воєнними злочинами …та є злочином проти людяності» [9].

Винних в подібних злочинах засуджували трибунали по колишній Югославії та Руанді. Наприклад, в справі Даріо Кордіча трибунал по Югославії визнав злочином «заохочення, підбурювання та просування ненависті та ворожнечі на політичному, расовому, етнічному чи релігійному ґрунті через пропаганду, промови та в інший спосіб» [10].

Вироки міжнародних трибуналів стосуються організаторів машини злочинної пропаганди ненависті. Рядових виконавців та окремі акти ворожнечі повинні засуджувати держави. Вони ж мають не допускати розповсюдження мови ворожнечі в суспільстві. Проте в окупованому Криму, як і на власній та на інших окупованих територіях, російська федерація не тільки не викорінює ворожнечі, але сама є її злочинним джерелом.

Докладний опис використання мови ворожнечі як інструменту для окупації Криму представлено в позові України до Міжнародного суду ООН [11]. В ньому зазначається, що незаконному та фейковому «референдуму» передувала кампанія дезінформації, спрямована на розкол мультиетнічного кримського суспільства шляхом створення атмосфери страху серед російськомовної спільноти. В рамках цієї кампанії підконтрольні агресору «публічні спікери» злочинно характеризували українців як нібито «нацистів» та «злочинців», що нібито «загрожують російськомовним».

Кримські татари злочинно характеризувалися ними як нібито «націоналісти» та «екстремісти», що нібито «нападають та вбивають російськомовних». Також пропаганда ненависті була спрямована проти релігійних груп, зокрема мусульман та православних, що не належать до московського патріархату та соціальних груп, таких як мігранти.

Дезінформація і пропаганда була важливою частиною злочинної воєнної кампанії рф з встановлення контролю над Кримом, і одночасного злочинного стимулювання рф «протестів» в інших регіонах України в рамках спланованої агресивної «гібридної» війни.

Агресор не гребував маніпуляціями в підконтрольних «медіа», вигадуванням фейкових «новин», прямими підробками та брехнею, що поширювалися як на населення окупованого півострова, так і серед громадян росії та на міжнародному рівні аж до ООН.

Ця злочинна кампанія координувалася російськими спеціальними службами та була частиною ширшої стратегії, що включала в себе інформаційні, дипломатичні, економічні та військові компоненти. Постійне та наполегливе повторення маніпулятивної та брехливої інформації агресором призвело до поступового руйнування міжнаціонального миру, що панував в Криму до окупації.

Агресор продовжував використовувати мову ворожнечі для досягнення своїх злочинних цілей в окупованому Криму і після 2014 року. В українському позові до Міжнародного суду ООН окремо наголошується, що створена на півострові атмосфера ненависті до України спонукала багатьох кримчан приховувати українське громадянство, адже в разі його публічного підтвердження вони ставали об’єктами цькування та погроз. В атмосфері, в якій українців злочинно таврували як начебто «фашистів та неонацистів», мешканці окупованого Криму не ризикували відкрито говорити про бажання зберегти українське громадянство.

Після 2014 року мова ворожнечі продовжує злочинно використовуватися окупантами для маніпуляції свідомістю кримчан, формування в них ненависті до українців та кримських татар, та зрештою для незаконних спроб «підвищення ефективності» власного злочинного контролю агресора над півостровом. Зокрема, вона використовується для злочинних спроб «виправдання» репресій проти тих, кого фейкова окупаційна «влада» вважає «небезпечними» чи просто «недостатньо лояльними».

За даними дослідження, виконаного «Кримською правозахисною групою» («КПГ»), представники незаконного окупаційного «уряду» систематично вдаються до ненависницьких та ксенофобських висловлювань, в тому числі, в фіктивних «офіційних документах» та на веб-сайтах незаконних «державних органів», що фінансуються з протиправного «бюджету».

Це свідчить про пряму зацікавленість окупантів в методичному поширенні атмосфери ненависті. Створення негативного образу цілих етнічних, соціальних та релігійних груп призводить до виникнення в цільової аудиторії, тобто в російськомовних кримчан, «відчуття загрози», що, в свою чергу, дозволяє злочинно «мобілізувати» їх на боротьбу з власною країною аж до прямої участі в бойових діях.

Особливу небезпеку це становить в сфері освіти, де мова ворожнечі використовується для пропаганди «військової служби» у злочинних інтересах агресора серед неповнолітніх [12].
В іншому дослідженні «КПГ» розглядає використання мови ворожнечі в підконтрольних агресорові «онлайн-медіа» в окупованому Криму в 2020-2021 роках. Десять з одинадцяти досліджених «інформаційних ресурсів» розміщували тексти, що мали ознаки мови ворожнечі, яка була виявлена в 560 з 1284 досліджених «публікацій».

В більшості випадків йшлося про образливі та принизливі твердження щодо цільових груп та заклики до насильства, а в 16 публікаціях були виявлені ознаки дегуманізації таких груп.

Нагадаємо, що дегуманізація – одна з технік, що використовуються при підбуренні до геноциду.
Об’єктами мови ворожнечі, як правило, стають українці, кримські татари, представники ЛГБТ-спільноти, журналісти та активісти. Для просування відповідних злочинних меседжів окупантами систематично використовуються засоби емоційного впливу на аудиторію, які регулярно повторюються, закріплюючи негативну «інформацію» в підсвідомості читачів [13].

Використання мови ворожнечі щодо певних етнічних, соціальних, релігійних груп не є специфічно кримським явищем. Її злочинним замовником та основним джерелом виступає вище політичне керівництво російської федерації. Неприховані заклики до насильства, агресії та геноциду лунають з вуст перших осіб сучасної росії та транслюються в усіх підконтрольних їй ресурсах – від «державних телеканалів», до анонімних телеграм-каналів. Таке мовлення супроводжує агресивну війну проти України і є одним з її головних знарядь.

Деякі особливості використання мови ворожнечі в окупованому Криму випливають із злочинного «офіційного» декларування державою-агресором цієї території як нібито «своєї» та з проживання на окупованому півострові корінного народу, що розглядається окупантами як об’єкт переслідувань.

Винищення української та кримськотатарської ідентичностей тут відбувається, переважно в форматі репресій, які відкрито здійснюють злочинні «органи» окупаційної «влади», та які спрямовані на придушення проявів українського та кримськотатарського життя в окупованому Криму. На окупованих територіях материкової України це придушення має додаткові очевидні ознаки геноциду.

Мова ворожнечі в окупованому Криму використовується для злочинного «виправдання» політичного терору та призводить до загибелі людей, таких як Решат Аметов, закатований злочинною «самообороною Криму» в 2014 році [14] чи Веджиє Кашка, яка померла через ненадання їй допомоги карателями окупантів, для злочинного нібито «виправдання» чого окупанти назвали літню жінку нібито «екстремісткою» [15].

В окупованому Криму мова ворожнечі агресора постійно посилюється. Починаючись з кепкування та сарказму, вона проходить стадію закликів до насильства та завершується пропагандою геноциду. Єдиним, що це припинить, стане перемога України та відновлення її повного контролю над півостровом.

Джерела:

  1. Снайдер T. Кровавые земли: Европа между Гитлером и Сталиным. Киев, 2011.
  2. https://www.un.org/en/genocideprevention/documents/UN%20Strategy%20and%20Plan%20of%20Action%20on%20Hate%20Speech%2018%20June%20SYNOPSIS.pdf
  3. https://www.adl.org/sites/default/files/documents/pyramid-of-hate.pdf
  4. https://crimeahrg.org/wp-content/uploads/2022/06/mova-vorozhnechi_fin_ru.pdf
  5. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text
  6. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text
  7. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_105#Text
  8. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588#Text
  9. https://www.legal-tools.org/doc/45f18e/pdf/
  10. https://www.academia.edu/30834123/Propaganda_in_the_Jurisprudence_of_the_International_Criminal_Tribunal_for_the_Former_Yugoslavia
  11. https://www.icj-cij.org/public/files/case-related/166/166-20180612-WRI-01-00-EN.pdf
  12. https://crimeahrg.org/wp-content/uploads/2018/03/Hate-book-EN-1.pdf
  13. https://crimeahrg.org/wp-content/uploads/2022/06/mova-vorozhnechi_fin_ru.pdf
  14. https://crimeahrg.org/ru/7-let-nazad-v-krymu-pohitili-i-zapytali-do-smerti-aktivista-reshata-ametova/
  15. https://www.ohchr.org/sites/default/files/2022-02/cs.arc_.association.reintegration.crimea.docx

Схожі записи