Херсон: мітельшпіль злочинної «гри», що завершиться в Криму

Звільнення Херсону від російської окупації очевидно показало хто перемагає в найбільшій європейській війні з часів Другої Світової.

Російський терористичний режим не зміг втримати єдиний значущий злочинний «трофей», яким було б «не соромно» злочинно «виправдовувати» у власних очах та в очах електорату загибель професійної армії, санкції, міжнародну ізоляцію, клеймо терориста та все більш реальну перспективу міжнародного трибуналу.

Перемога України стає доконаним фактом, а повне звільнення окупованих територій – питанням часу, причому не такого вже й далекого. Проте ми візьмемо на себе сміливість стверджувати, що росія програла цю війну ще навесні 2014 року, коли «офіційно» злочинно заявила про нібито «включення до свого складу» окупованих Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. На прикладі звільнення Херсону експерт Олексій Плотніков показав механізми «великої гри», що з самого її початку вели російську федерацію до поразки.

Як в Україні, так і в рф, склад державної території встановлюється на рівні конституцій. За статтею 133 Конституції України, до її складу входять, зокрема, Автономна Республіка Крим, Донецька, Запорізька, Луганська, Херсонська області та місто Севастополь. Відповідно до статті 73 Конституції України, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України, а згідно її частини 3 статті 2 територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною [1].

Тобто, щонайменш з моменту набуття чинності Конституцію України, жодна територія не може вийти зі складу України за жодних обставин, а увійти до складу України нова територія може не інакше ніж через всеукраїнський референдум. Україна як держава завжди буде розглядати окуповані рф регіони як частину своєї території, і це зокрема не можна змінити жодним «міжнародним договором», оскільки в Україні Конституція має вищу силу по відношенню до інших нормативно-правових актів, та зокрема наявна відповідна практика Конституційного суду. Конституційна недоторканність території України є однаково вірно і для Херсонської, і для Донецької області, і для Криму.

Територіальний склад російської федерації відображався у її «конституції». Водночас, станом на листопад 2022 року, відповідно до її тексту, опублікованого на сайті державної думи рф, до «складу російської федерації» злочинно нібито «входять» фейкові «донецька народна республіка», «луганська народна республіка», «Запорізька область», «Херсонська область», «республіка Крим», а також «місто Севастополь». «Конституційних процедур» виходу з росії територій у самій «конституції» агрессора «не передбачене», лише в статті 72 зазначається, що нібито «до відання федерації належить федеративний устрій та територія російської федерації».

Питання «вступу нового суб’єкта до складу рф» начебто «врегульовані» законом «Про порядок прийняття в російську федерацію і утворення в її складі нового суб’єкта російської федерації», й жодним законом агресора не регулюється «вихід суб’єкта зі складу федерації». Не дивно, що «російські науковці» заявляють, що «суб’єкти рф» за «російською конституцією» начебто «ні за яких обставин не можуть вийти з її складу».

Тож маємо ситуацію, коли росія злочинно вважає «своїми» території АР Крим та Севастополя, а також Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, та начебто «не може відмовитися» від «положень конституції» щодо даних територій.

Оскільки вказана злочинна позиція агресора не сумісна з міжнародним правопорядком та Статутом ООН, залишається проаналізувати її у іншому вимірі – а саме в рамках теорії ігор. В теорії ігор ситуація конфлікту за неподільний предмет, відносно якого неможливий компроміс, зветься антагоністичною грою чи грою з нульовою сумою. В такій грі виграш одного партнера неодмінно призводить до програшу іншого, а сума виграшу дорівнює сумі програшу [2].

В російсько-українській війні предметом злочинної «гри» Кремля є окуповані агресором території України. В ситуації, що склалася, будь-яке «компромісне» для агресора «рішення гри» не виглядає можливим. При цьому, ініціатором «гри» виступає держава-агресор, що злочинно намагається отримати частину території України, оголосивши її нібито «своєю».

Якщо б йшлося про злочинну окупацію без замаху на анексію, можна було б говорити про «гру» агресора з ненульовою сумою, в якій можливий гіпотетичний «компроміс», наприклад через повернення територій під контроль України окупантом при виконанні нею якихось «умов». Але оскільки агресор злочинно заявив про «включення» цих територій «до складу рф», та не встановлює «процедури виходу території зі складу рф», невідворотне відновлення контролю України над всіма її окупованими територіями обов’язково стане чистим програшем для злочинної «гри» держави-агресора.

Ми далеко не перші, хто намагається пояснити російсько-українську війну з точки зору теорії гри. Наприклад, в 2015 році Микола Капітоненко описував конфлікт як «гру з нульовою сумою де панує недовіра, а виграш однієї сторони дорівнює програшу іншої» [3]. З ним погоджується російський політичний оглядач Фельгенгауер, щоправда він, цілком в дусі імперських лібералів, вважає противником кремля не Україну, а начебто США. Питання, однак, не в тому з ким російський режим думає чи заявляє, що він «грає», а в тому чи здатен він виграти таку злочинну «гру з нульовою сумою» в принципі.

На нашу думку, насправді путін та його прибічники злочинно «грають в гру» з нульовою сумою не з Україною і навіть не з США. Вони «грають» проти того світового устрою, що склався після Другої світової війни, значною мірою зусиллями СРСР, наступником якого сучасний російський режим себе проголошує. Цей порядок втілений в Статуті ООН [4], який забороняє агресивні війни та виключає можливість набуття державної території через завоювання.

Звичайно, завойовник намагається виставити себе «визволителем». Не дарма від Севастополя до Луганська окупантами злочинно проводилися імітації «референдумів», і не дарма з Кремля лунають фейкові заяви про «геноцид», що нібито «чинить Україна» щодо міфічного «народу російськомовних».

Це виглядає як злочинна але цілком фейкова спроба виставити завоювання як начебто «ремедіальну сецесію», за результатами якої не існуюча у реальності «незалежна нація, що відділилася від держави-пригнічувача», нібито вирішує «добровільно приєднатися до росії». Про ці фейкові імітації АРК вже писала [5] та ніхто в світі не вірить в них, зокрема в «існування» абсолютно химеричного «народу Херсонської області».

Це засвідчили резолюції Генеральної Асамблеї ООН починаючи від резолюції від 27 березня 2014 року, якою 100 держав заявили про невизнання спроби анексії Криму [6], і закінчуючи резолюцією від 12 жовтня 2022 року, якою 143 держави заявили про підтримку територіальної цілісності України [7]. При цьому, кількість тих держав, що фактично виступили на підтримку агресора під час голосування, скоротилася з 10 до 4.

Прикметне, що резолюція 2014 року озаглавлена «Територіальна недоторканість України». Резолюція 2022 року носить назву «Територіальна недоторканість України: захищаючи принципи Статуту Організації Об’єднаних Націй». Дійсно, йдеться вже не тільки про інтереси України, а про збереження принципів ООН як таких.

Очевидно, що агресор злочинно сподівався перемогти Україну на полі бою, однак така утопічна «перемога» не означала б визнання третіми країнами та міжнародними структурами замаху на анексію будь-яких українських територій та зняття санкцій. Адже будь-які «воєнні успіхи» не можуть стати сталою «політичною реальністю» без дипломатичних зусиль та юридичного закріплення перемоги. Імовірно, Кремль злочинно мріяв, подібно до свого кумира сталіна, «створити новий світопорядок за столом переговорів» з «могутніми лідерами інших провідних держав», але проблема цього підходу полягає у відсутності відповідного стола.

При всіх недоліках світової системи, створеної в 1945 році, вона все ж назавжди залишила у минулому можливість змов, подібних до Мюнхенської чи пакту Молотова-Ріббентропа. Якою б великою не була держава, вона не може одностайно, чи в змові з іншими великими державами, поділити територію третьої незалежної країни. Для того, щоб змінити це, необхідно не просто «домовитись з іншими лідерами», а було б потрібно змінити всю систему міжнародних відносин.

Російська федерація не володіє здатністю змінити цю систему. На відміну від СРСР зразка 1945 року, вона не є однією з провідних економік, не здобула колосальних перемог, не може запропонувати жодної привабливої чи хоча б притомної ідеології, а міф про «другу армію світу» вщент розбитий українськими військами. Не має вона і підтримки інших держав, що були б зацікавлені змінити систему. В 2014 році на боці України виступили 99 держав, а на боці росії – 10.

В 2022 році Україну підтримало 142 держави, в тому числі всі потужні провідні демократії, а росію – 4, всі з яких є слабкими диктаторськими режимами-паріями. Таким чином, російський режим не зміг і вже ніяк не зможе «легітимізувати» свій злочинний контроль над українськими територіями. Він не виграв свою злочинну «гру», а в «грі з нульовою сумою» відсутність виграшу завжди означає програш.

Тож в який момент росія програла свою злочинну «гру»? Програш став очевидним в 2022 році, коли Збройні Сили України знищили основний російський козир – удавану військову потугу. Але процеси, що призвели до поразки, розпочалися значно раніше – вже в момент, коли путін необачно змінив формат злочинної «гри». Маніпуляції окупованими територіями – це звична справа для багатьох режимів, і російська федерація бавилася ними з самого початку свого існування, підтримуючи штучні сепаратистські утворення в Молдові, Грузії, Азербайджані.

Але одна справа – підтримка сепаратистів, а інша – замах на анексію чужих територій.
Презирство до будь-яких писаних правил та беззаперечна віра в силу як інструмент політики не дозволили російському очільнику побачити яку фатальну помилку він зробив в Криму в березні 2014 року. Злочинне «приєднання» Криму стало точкою неповернення, коли «гра» Кремля перейшла в антагоністичний формат. Таку злочинну «гру» російська федерація не могла «виграти» ні за яких умов. Подальші злочинні «здобутки» агресора у вигляді окупованих районів Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей лише збільшували суму у злочинній «грі», а отже і масштаб наступного програшу в ній росії.

В шахах мітельшпіль – це середина шахової партії, на якій відбуваються вирішальні події. Звільнення Збройними Силами України Херсону стало тим самим мітельшпілем у злочинній «грі з нульовою сумою», що веде росія проти людської цивілізації. Росія втратила контроль над територією, яку до того злочинно оголосила «своєю». Така втрата контролю агресора не потягнула за собою подальшого «підняття ставки» у злочинній «грі», бо ставити більше нічого.

Звичайно, в російського «гравця» ще є ядерна зброя, але це вже не злочинна «гра», а знищення дошки разом з тими, хто грає. І якщо звільнення Херсону не викликало ніякої принципово нової відповіді від агресора, то чи є підстави вважати, що така відповідь настане у випадку деокупації Криму?

Для чинного російського режиму не існує різниці між українським прапором в Херсоні та українським прапором в Севастополі. Він вже втратив те, що злочинно оголосив своїм, і втрачатиме надалі. Український наступ стримуватиме вже не російський супротив, а той факт, що Україна визнає норми міжнародного права і не прагне здобути чужого. Повне відновлення українського суверенітету в міжнародно визнаних кордонах України є достатньою умовою її повної перемоги, що одночасно буде повною поразкою росії.

Є в злочинній спробі росіян захопити Херсон та в його звільненні Українською Армією ще один важливий момент. Кремлівська злочинна «гра» могла тривати ще довго, і путінський режим цілком міг пережити свого творця, який мав шанси завершити свій земний шлях, залишивши нащадкам розгрібати наслідки свого правління.

Адже після 2015 року ситуація певною мірою «застигла», і поразка росії могла б бути розтягнута на багато років так само, як розтягнутою була поразка СРСР в Холодній війні. Але злочинна спроба анексії територій материкової України та подальше звільнення Херсону продемонстрували світові по-перше все шахрайство та нікчемність російських так званих «референдумів», а по-друге – можливість викрити їхні фіктивні «результати» воєнним шляхом. Відбувся перелам, а звільнення Криму перестало бути абстрактною метою, ставши практичним вирішуваним завданням.

Чимало лідерів до путіна вважали, що вони зможуть зламати світовий порядок, що ґрунтується на праві. Гітлер, Муссоліні, Каддафі та Хусейн намагалися приєднати території інших держав силою. Кінець для всіх був приблизно однаковим з незначними варіаціями, а всі окуповані території завжди поверталися їхнім законним суверенам. Так саме буде і у випадку путінської агресії проти України. Вона почалася в Криму, в Криму і закінчиться.