Мій кримський друг Джеміль сміявся. І я теж сміялася.
Сміялася, бо “Колаборант” у київському “Cult” чудова вистава: гра акторів відмінна, текст прекрасний, жарти зразкові. Сміялася крізь жахливий страх. Страх того, що раптом ніколи не настане час розправи над колаборантами. І страх того, що настане.
“Bigkyiv” писав цього року про “культурний феномен у Києві” – квитки на спектаклі розкуповуються, як пиріжки з “Перепічки”: “театри під час війни манять сексом та драмами”.
У місті зараз працює 25 державних та близько 20 приватних театрів. Тут же згадують, що київський театр “Cult” у лютому розпродав усі свої квитки на постановку “Клуб хтивих невдач” і це в будній день. Є цікаве спостереження – театри стали більш відвертими та показують вистави 16+. Висновок – під час війни люди почали шукати втіху у театрі.
І в мене, щоправда, склалося враження, що, прийшовши на спектакль “Колаборант”, усі ми в залі прийшли сюди поговорити. Подумати. Озвучити проблему – почути її інтерпретацію. І якщо театр став місцем аналізу ситуації в країні, то я щаслива, що Крим став головним місцем дії сьогоднішньої вистави. Бо вистав про Крим хочу більше. Бо про те, що болить, треба говорити.
Крим – унікальна ситуація, замкнутий простір. Є зв’язок із великою землею, але її перерізали окупаційні війська. У росії з півострова веде злочинна ниточка “Кримського мосту”. Але її може скоро не стати. Ізоляція Криму – півострів перетворився на кунсткамеру, а може й просто на камеру, де окупанти проводять експерименти над живою людиною.
“Jam Sax” – київський саксофоніст із Судака. “Зірочка Судака” – так його згадували у медіа та путівниках Криму давним давно. “Зірочка Судака” сьогодні прийшла подивитися на Крим у театрі “Cult” біля метро Театральна у Києві.
“Відмінна вистава, – каже Джеміль, – але, Олено, для мене нічого нового. Я бачив це на власні очі. Я виріс у Судаку. Я бачив 90-ті. Я бачив ЗМІ, газети, телебачення, депутатів, партії, проплачені мітинги у Криму. Я бачив як люди заробляли на пропаганді росії, я бачив як все купувалося і як все продавалося. Тільки дурень міг цього не зрозуміти, це було все видно. Все було зрозумілим. Десятиліттями! Дев’яності – це взагалі жерсть і кров. Після двохтисячних змінилася пропаганда, вона стала завуальованою. Але зміст її залишився тим самим. І якщо залишатися в цьому закритому суспільстві, ти маєш лише два варіанти – тотальну самоізоляцію або вибирати собі роль у цьому театрі абсурду. Іншого просто нема. Або ти закриваєшся вдома, і не виходиш із дому, не розмовляєш із людьми, закриваєшся у собі. На карантин, що триває все життя. Або стаєш частиною цієї системи. Все, все, що в цій виставі, – я вже бачив у Криму. Я втік. Я грав на саксофоні, я грав так і стільки, щоб знайти можливість вибратися з цього. Я вигравав конкурси – я знав, що для мене це єдина нагода для втечі. Я виїхав ще до війни. Але я знав, що так жити не можна”.
Маю визнати, Дмитро Корчинський добрий. Гаразд, може не сам Корчинський. Його злочинні “друзі” в особі Ківи, Вітренко та Дугіна мене завжди бентежили. Чат GPT в процесі написання цієї статті дуже переживав, чи не допомагає він мені розпалювати війну. Але повірив мені на слово, що я сама ангел світу, і допоміг мені сформулювати таке: “Корчинський через свою виставу показує складність та протиріччя внутрішнього світу колаборантів, які можуть легко змінювати свої переконання та позиції залежно від обставин”. Добре що GPT у цей раз не писав про кримську “Задачу трьох тіл” та РТ-70, рефлесії у нього явно було б більше.
На сторінці театру “Cult” ця думка сформульована жорсткіше: “Спектакль зачіпає актуальні теми. Цього не треба боятися. Тільки злободенне залишається у вічності. Для прикладу всі знамениті трагедії Есхіла, Софокла та Евріпіда писалися та ставилися як політичні агітки. Минуло 2,5 тисячі років, а їх усе ще ставлять у театрах. Так буде і з цією п’єсою. У спектаклі вдалося обійтися без позитивних персонажів. Усі дійові особи – хробаки та виродки. Але, на щастя, наприкінці всі вмирають”.
Щоб потрапити до “Cult”, Вам потрібно їхати на метро “Театральна”. Виходьте на боці “Укрінформу” та йдіть у напрямку колишньої Пушкінської. О, Боже, у сенсі, у бік того, ім’я якого не можна називати. Але, на щастя, найближчим часом і не доведеться. Усередину дворика вказуватиме стрілочка “Театр →”. Уздовж поручнів та стін особняка на верхній поверх стрілочки “Братства Корчинського”. Як пояснить Вікіпедія: “Братство” – українська теократична політична партія, створена Дмитром Корчинським. Зареєстрована від Мін’юсту 5 серпня 2004 року», з пізнішим удосконаленням на період війни – «Батальйон Братство» заснований Дмитром Корчинським, українським письменником, філософом та військовим, учасником російсько-української війни 2014 та 2022 років”.
Літературна драма, до речі, повністю розкривається у виставі. Саме місце дії – чаювання за столиком та відсилання до Чехова, ось це “пити чай”, грати в “інтелігенцію”. Головний герой – філософ. Його займає ФСБ. У самих анонсах автори згадують, що драматургія у стилі “Чехова” та “Булгакова”.
Мені спектакль нагадав “Білу гвардію”. Очікування, що на тебе мчить червоний потяг революції. Ці міркування Видріна про те, що на початку він помилився з вибором сторони. Аналітик! А він неправильно розрахував, який бік вигідніше прийняти, і який страшний кінець це призведе. А головне, як благатимеш росію, що збігає, взяти тебе з собою, а вона не візьме. У тому числі й тому, що вона ніколи не вважала українців ані росіянами, ані рівними. Це, загалом, страшно. Дуже страшно залишитись у місті. Як каже головний герой, знаючи, що він на місці переможця зробив би із зрадниками, смакуючи майбутню катастрофу і представляючи свою дочку та дружину, бачачи свій кінець.
Ідучи до театру на Корчинського, я говорила з хлопцем 24 років. Він із Донецька, полетів на останньому літаку. Встиг. Я запитала: “Ти забрав батьків?” Він розсміявся: “Олено, мені тоді було 14! Це швидше батьки встигли забрати мене”. Хлопчик навчався у США і у 2021 повернувся до України. Я розповіла йому про виставу та запитала: “Ти знаєш хто такий Дмитро Корчинський?”. Хлопець відповів просто: “Ні”. Кумедно. Поки ми говоримо про неоднозначність особистості автора вистави, у цей час виросло абсолютно нове покоління людей.
Примітні міркування Корчинського на тему, чому росія “ніколи не помиляється” – тому що, як рак, вона ніколи не пропонує нічого нового, ніколи не шукає відповідей, ніби болото. Росія як і російська література – нею “прийнято захоплюватися”. А якщо замислитися, адже вона цікава саме тим, що людину просять полюбити те, що неможливо любити, і людина намагається полюбити, але не може, і страждає, страждає. Якою була гарна іронія на тему, що росіяни люблять, їх змушують любити лайно. “А деякі люди з Бродвею цим захоплюються, – зауважує Видрін, – і теж хочуть у цьому трохи вимазатись”.
Видрін – прекрасний. Як описує його дочка: “Може, він уже довів, що англосакси та росіяни – це один народ, і по Лондону треба вдарити ядерною бомбою”. Як сформулював чат GPT, “вистава описує складну динаміку людської поведінки та її відносини з суспільством в цілому. Людина здатна на шляхетні та низовинні вчинки, і важливо пам’ятати, що кожен з нас має свої мотивації та обставини. Зрештою, суспільство будується на тому, як люди реагують на моральні виклики та які цінності вони визнають”.
Звісно, я не хочу бути цинічною. Всі ми знаємо що людина – за своєю природою істота порядна, стійка, хоробра, з сильною волею і здатністю до мислення. Людиною можна лише захоплюватись. Зокрема, українцем. Але іноді людина робить аморальні вчинки, з області “ніколи такого не було і ось знову”, ось – він підкупив викладача на іспиті, або дав хабар у виконкомі, взяв трохи грошей з каси, збрехав, прибрехав, прикрасив, не оновив свої дані в військкоматі.
Ні, звичайно, найчастіше людина надходить благородно. Очевидно, що кожен з нас завжди робить тільки вчинки, які говорять про нашу доброчесність. Але в суспільстві буває таке, що люди роблять, думаючи про свою вигоду, а не про високі ідеали. Звичайно, не в нашому місті, слава Богу!
Я так приблизно розумію сутність колаборанта – людина, якій вигідно відстоювати позицію переможця. Йому все одно має рацію переможець чи ні. Йому важливо присмоктатися до користі перебування поряд із переможцем.
Думаю, саме тому, коли Майдан переміг. То Майдан почало підтримувати набагато більше людей. Маленька група людей перетягла на свій бік велику групу людей. І в такий спосіб суспільство розгорнулося до Європи. Чат GPT уточнює “притягнення західних ідей, цінностей або просто тяжіння до Заходу відіграє важливу роль у зміні суспільства чи світогляду”. Так, безумовно. І все-таки, мабуть, ключова деталь перемоги західних цінностей у тому, що модель виявилася переможною.
Чат GPT філософськи зауважив: “Проблема порожнечі мрій та влади грошей значно впливає на молодше покоління, для якого ідеали та цінності здаються несуттєвими або навіть відсутніми. Багато хто з них виростає в обстановці, де матеріальне багатство і споживання визнаються важливішими, ніж духовні чи моральні цінності. Цей підхід формує покоління, яке схильне до поверхневих відносин і шукає миттєве задоволення, а не прагне довгострокових цілей чи досягнень”. У цьому контексті ідеально Корчинський зобразив дочку Видріна Маню. Їй взагалі байдуже. Вона у Тік-току. Головне бажання: “Дубаї. Або хоча б Туреччина”. Головне бачення своєї ролі у житті сформульовано так: “бути коханкою власника птахофабрики. Птахофабрики, бо щоб бути коханкою людини з Газпрому, потрібно бути топ-моделлю”.
У своєму інтерв’ю для «Слово Просвіти» голова театру «Культ» Назар Борушок зауважить: “Виконавцю ролі Мані, дочки Видріна, Катерину Шведенко я вперше побачив у Тік-тоці. Мені був потрібен саме такий типаж”. Тут же Борушок повідомляє, що особистість Видріна теж ніхто не вигадував: “п’єса написана про Дмитра Видріна, який є справжньою особою. Це справді колаборант, а ті, хто його знає, по кілька разів ходять на спектакль”.
У Криму, силою грошей та власне фізичної сили, у якийсь момент суспільству “показали” що “вигідніше” бути на темному боці. Можливо, це ще й тому, що Крим ніколи не був росією, і не дуже знав, як живуть Рязань, Перм чи інша. Тимур Олевський у 2014 говорив, розумієш у людей могла бути думка “якщо тут і зараз погано, то десь має бути добре”. І телевізор, і люди з автоматами пообіцяли їм, що в росії краще.
Борислав Борисенко, який грає Видріна, вигукне наприкінці вистави: “Мене зрадили, дружина, росія та ФСБ”. І гірко заплаче.
Розпач Видріна – коли ти не за ідею, то гинути страшніше. Думка, що хотів грати, а тебе переграли, “союзники” зрадили, ідея виявилася хибною. І не просто хибною, ти не просто знав, що ідея хибна, ти сам її сформував, ти сам вигадав цю ідею, щоб прикрити брехливість своїх вчинків. Ось цей розпач страшніший.
Яка прірва у цій душі. Коли я залишалася у Києві у 2022 році, я розуміла, що може бути жах. Але не було страшного почуття зради. Мене ніхто не зрадив. Он навіть Президент залишився зі мною до кінця. Якби я програла, то я була б людиною, яка стала на захист своєї землі. Ну, я виросла на Троєщині, і нас вчили, що своє просто так не віддаємо. Мій вибір. Це мій будинок. Я його бороню. Якщо в цій битві я програю – ну, ок.
Тут же символом росії та розпачу стає “шредер із двоголовим орлом” і фсбшники, що спалюють документацію. Дружина Видріна, Наташа, все ще сподівається, що їх врятують, адже “ті, хто має зв’язки, завжди рятуються”. На що дочка вигукує: “Поясніть мамі, що нас евакуювати не на Рубльовку, а за Урал”. А тим часом із Криму поїхала навіть її перукарка. І Видрін нарешті розуміє, що роль колаборанта надто дрібна, щоб за його життя боролася росія: “Це для головних героїв все буде добре. А ми з тобою повинні померти для драматичного фіналу”.
Що “хорошого” у колаборантах. І Корчинський промовляє це у своїй виставі. Що їм, за великим рахунком, абсолютно все одно, за кого виступати. Наташа сподівається, що коли повернеться Україна, то Видрін “може бути корисним” як “філософ” та “аналітик”, який з легкістю зможе не лише довести, що “віра та нафта, імпортозаміщення переможуть”, не лише пояснити, що “ми вже перемогли, тільки треба всіх інших переконати в цьому” і що “росія, перед тим як виграти, відступає”, або “росія не має категорії програшу”, доводити, що “нацисти настільки тупі, що вони не помітили, що ми їх знищили”. Видрін може легко розвернутися на 180 градусів і стільки ж глибокодумно пояснювати, чому прихід України – це велике благо.
Загалом те, що колаборанти існують – це проблема. Корчинський подає росію як пухлину, а колаборантів – як метастази.
Страшно. І людини, загалом, шкода. Тому, по-перше, не забуваємо про головні принципи міжнародного гуманітарного права, а по-друге, батько моєї дитини Вася нещодавно повернувся з Криму, з полону. Десять років на війні, два ордени за мужність і півтора роки у російському полоні. Перше, що він мені сказав у січні 2024 року, проходячи реабілітацію в шпиталі: “Ми – не вони. Ми ніколи не повинні таке робити з живими людьми. Всім скажи. Скажи всім: таке не можна робити з полоненими!”
Залишається справа за малим – вижити, залишитися людиною та перемогти у цій війні.
Олена Стадник
