22 січня пропаганда агресора поширила “офіціоз” про зустріч злочинного Сергія Аксьонова “з архімандритом Тароном Гулікяном, настоятелем монастиря Сурб Хач, благочинним щодо Криму Російської та Ново-Нахічеванської Єпархії Святої Вірменської Апостольської Православної Церкви”. Не можна сказати, що Тарон Гуликян, який потрапив до Криму в середині 2023 року, досі не “підсвічувався” окупантами, але тепер агресор явно хоче максимально обіграти відповідну комбінацію своїх спецслужб.
Справа в тому, що зі зрозумілих причин окупований Крим уже десять років є класичним “плодом дерева пізнання добра і зла” для всіх релігійних конфесій, окрім російського “імперського” православ’я. Не стали винятком і вірмени, священики яких потихеньку покидали храми півострову: з Феодосії на материкову Україну поїхав ієрей Єремія Макіян, до Ростовської області подався священик з Євпаторії Ананія Бабаян, а священик із Сімферополя Тер Хачатур Геворкян та настоятель монастиря Мхітар Григорян взагалі вирішили “покинути лоно церкви”.
У цих умовах у 2019 році в сімферопольському храмі з’явився ієрей Нерсес Хананян, який провів юність у Кисловодську і далі “дослужився” до секретаря глави тієї самої Російської та Ново-Нахічеванської єпархії, та пізніше став “біля церковного керма” Тверської області. Формально після цього відправка ієреєя до Сімферополя була пониженням, але фактично Хананян став на кілька років “головним у Криму” і без звання архімандрита.
Втім, Гулікян з’явився влітку 2023 року в Криму як настоятель монастиря Сурб Хач, і як у випадку Хананяна основним протиправним моментом є їхнє призначення не українським, а московським церковним керівництвом, в особі архієпископа Езраса Нерсисяна. “Насолодившись мовчанням” з цього приводу, Гуликян тепер називає себе “благочинним”, тобто главою Вірменської церкви в Криму.
У біографії Гулікяна місць для роздумів буде більше, ніж у Хананяна, з 2006 до 2010 він був “духовним пастирем” в окупованій Росії Абхазії, далі він будував кар’єру у Вірменії, а з 2019 по 2022 рік був “духовним пастирем вірмен Польщі”. У той період Всесвітня молодіжна асоціація Вірменської Церкви повідомляла, з посиланням на Гулікяна, що нібито “духовне пастирство польських вірмен включено до духовного керівництва глави Вірменської єпархії України”; очевидно, що такий розвиток подій міг спровокувати і деякі українсько-польські тертя, на що явно розраховували московські ляльководи Гулікяна.
У новому амплуа Гулікян явно буде задіяний агресором і на окупованому материковому півдні з огляду на значну вірменську діаспору Херсонської та Запорізької областей; очевидно, що відповідні провокації російських спецслужб вимагатимуть на відповідне реагування української влади, громадськості та самої Вірменської Апостольської Церкви.
